“Чи міг би я щось для вас зробити? – спитав він. – Щось, що принесло би вам радість.”

“Ти – наша найбільша радість, наш найбільший скарб, – відповіли старенькі. – Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки доброго вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті…”

У хлопця не було ні копійки. Та одного дня коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати.

“Ось мій подарунок, – сказав він батькам. – Це – баклажка вина для вас”.

Батьки покуштували той напій, але, крім смаку води, не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подякували.

“Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку”, – пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина.

Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабкості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала у собі якусь чудодійну силу.

Існує чудо “вдячности”. Є особи, які перуть, прасують, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються, люблять удень і вночі. І ніколи не чули слова “дякую”.

Сказати “дякую” – це не тільки питання доброго виховання. Це означає сказати комусь: “Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш”.

Однак у світі так багато людей, що залишаються невидимі.