В Індії завжди були величезні родовища дорогоцінного каміння, тому великі коштовності історично були частиною індійської культури. За часів британської колонізації індійські махараджі запрошували до себе європейських ювелірів — їм подобався європейський дизайн і тонка робота. Одним із таких ювелірів був Жак Картьє. Для перевірки йому замовили «простеньке» церемоніальне діамантове намисто на 350 каратів. Після цього слава про Картьє розлетілася всією Індією.

Найвідоміша з коштовностей махараджів, що дійшла до наших днів, — це кольє Патіала. Одразу скажу, що це кольє не було ювелірною прикрасою у загальноприйнятому сенсі. Це був політичний statement — дуже важка монументальна конструкція, яка демонструвала, хто тут найбагатший.

Власник кольє, махараджа Бхупіндар Сінгх, обожнював коштовності й мав по-справжньому східний купецький розмах. Він забезпечував роботою кілька ювелірних домів, замовляв для себе іменні Rolls-Royce, інкрустовані дорогоцінним камінням. Кажуть, що його дружина якось зустріла на прийомі Волліс Сімпсон у приголомшливому кольє й упізнала в ньому свої старі ножні браслети. Але якщо кольє можна носити на нозі — то це ж не кольє, а дрібниця.

Махараджа Бхупіндар Сінгх вирішив замовити собі найдорожче й найрозкішніше намисто у світі. У 1925 році він приїхав до Парижа до Картьє зі своєю величезною свитою, танцівницями з гарему та кількома валізами, набитими дорогоцінним камінням — там було близько 4000 каменів. Великі камені призначалися для самого намиста, а дрібнішими він розрахувався з Картьє. Загалом, махараджа явно не любив дріб’язковості.

Робота над намистом тривала три роки. Чому так довго? Махараджа привіз кілька валіз, набитих камінням. Там були як окремі камені, так і старі прикраси в оправах. Усе це треба було оцінити, розсортувати за кольором і чистотою, а головне — сконструювати намисто так, щоб воно витримало жахливу вагу, тримало форму й не перекручувалося. Це була надзвичайно складна інженерно-технічна робота.

Намисто складалося з п’яти платинових ланцюгів, інкрустованих діамантами. У центрі був величезний блакитний діамант, а нижче — жовтий діамант «Де Бірс» вагою 234 карати, розміром із м’яч для гольфу. Також там було кілька рубінів. Загальна вага каменів становила близько 1000 каратів — у такому вбранні махараджа з’являвся на дипломатичних прийомах і важливих зустрічах. Картьє дуже пишався своєю роботою й іноді позичав намисто для виставок.

Востаннє намисто бачили на синові махараджі у 1941 році. Після цього його сліди загубилися. У 1982 році жовтий алмаз «Де Бірс» з’явився на аукціоні Sotheby’s у Женеві за 3,16 мільйона доларів — так стало зрозуміло, що найвідоміші камені продають окремо. Доля решти каменів невідома — найімовірніше, вони перебувають у приватних колекціях.

У 1998 році один зі співробітників Картьє випадково побачив на аукціоні платинові ланцюги з цього намиста. Було вирішено терміново викупити все, що ще можливо, і спробувати відновити прикрасу настільки, наскільки це реально. І ось у 2002 році дім Cartier представив світові відновлене кольє Патіала. Замість унікальних рубінів і жовтого алмаза «Де Бірс» вставили штучні камені, бо натуральні такого рівня знайти було практично неможливо. Зараз кольє Патіала є власністю Cartier і подорожує музеями світу як експонат.

Неможливо втриматися, щоб не згадати гарем махараджі. У нього було 10 дружин, близько 350 наложниць, окремі жіночі покої, але деякі сучасні індійські історики чомусь дратуються, коли все це називають гаремом. Річ у тім, що за британської колонізації сикхи прагнули виглядати військовою елітою — дисциплінованою та аристократичною, а гареми зазвичай асоціювалися з ледачими османськими султанами-деспотами, напівоголеними наложницями та кальянами. Для сикхів така асоціація була карикатурною й образливою, тому свої не-гареми вони називали зенанами — такий собі ребрендинг.

Про зенану махараджі ходили абсолютно божевільні історії. Приміщення там перебудували за останньою європейською модою. Махараджа вимагав, щоб наложниці виглядали як моделі з європейських журналів: там були власні перукарі, косметологи й навіть пластичні хірурги. Це були 1920-ті роки, коли після Першої світової війни реконструктивна хірургія різко пішла вперед і дала поштовх естетичній медицині. Уже тоді робили ринопластику, підтяжки, корекцію повік — ризиковану експериментальну медицину для дуже багатих людей. І це в ті часи, коли половина Європи ще боялася губної помади!

Здавалося б, навіщо брати до зенани вже готових красунь, навіщо йти на такі екзотичні для тих часів операції? Але Бхупіндар Сінгх був одержимий європейським luxury lifestyle. Він носив дорогі європейські костюми, спілкувався з британською аристократією, їздив до Парижа, купував Rolls-Royce десятками. Жінки були для нього частиною статусу — як Rolls-Royce чи породисті коні. У 1920-х у моду увійшов певний жіночий типаж: світла шкіра, коротке волосся, тонкий ніс, чіткий овал обличчя. Еліти завжди покращували свою зовнішність — носили корсети, перуки, вибілювали шкіру, бинтували ноги тощо. Тому ідея пластичних операцій не здавалася махараджі чимось неймовірним — у його світі поняття «занадто» просто не існувало.

Зенани припинили існування лише до 1960-х років, коли індійська еліта почала масово здобувати освіту у Британії, а космічні кораблі з Бєлкою і Стрєлкою вже борознили простори Всесвіту.

Якщо ви думаєте, що Бхупіндар Сінгх був екстравагантним, то в нього був достойний конкурент — махараджа провінції Алвар. Махараджа Алвара якось зайшов до британського дилерського центру Rolls-Royce без парадного вбрання й без свити. Продавець прийняв його за випадкового відвідувача й попросив піти. Тоді розлючений махараджа покликав менеджера й оголосив, що купує сім автомобілів — за умови, що супроводжувати їх до Індії буде саме цей неввічливий продавець. Але це ще не кінець історії: в Індії він перетворив усі сім машин на муніципальні сміттєвози. За легендою, керівництво Rolls-Royce жахнулося й подарувало йому ще сім авто — тільки б він перестав ганьбити бренд і використовувати їх як сміттєвози.