“На Святвечір нас вигнали з хати просто на сніг”

«З хати вигнали серед зими, якраз на Святвечір, завтра – Різдво. Всі сусіди повиходили, стояли на порозі і перелякані дивилися, що це робиться. А мою маму і нас п’ятеро дітей викинули просто на сніг і замкнули хату».

Різдво — це час тепла, родинного затишку і віри у диво. Але для багатьох українських родин, особливо під час Голодомору, цей час став символом не радості, а невимовного болю і втрати. В історії Ілька Вакуловича Корунця, відомого перекладача, літературного критика та професора Київського національного лінгвістичного університету, Різдво 1932 року перетворилося на трагедію, яка назавжди закарбувалася в його пам’яті.

Того зимового Святвечора, коли за традицією родини мали збиратися за святковим столом, Ілька разом із матір’ю та п’ятьма дітьми вигнали з рідної хати просто на сніг. Їхній дім, затишний і сповнений спогадів, замкнули на ключ, а сусіди, заціпеніло дивлячись на цю несправедливість, не могли нічим допомогти.

Ця історія — не просто особистий спогад. Це символ жорстокості, яка стерла з лиця землі тисячі українських родин, зруйнувала будинки, обірвала дитячі життя і залишила по собі лише тягучий біль та спогади. Вона нагадує, наскільки важливо зберігати пам’ять про ті події, щоб ніколи знову не допустити подібного.

«Нас п’ятеро дітей викинули просто на сніг»

«З хати вигнали серед зими, якраз на Вілію (Святвечір) – це 6 січня, завтра – Різдво. Всі сусіди повиходили, стояли на порозі і перелякані дивилися, що це робиться. А мою маму і нас п’ятеро дітей викинули просто на сніг і замкнули хату. Сказали: «Куди хочете, туди йдіть», – згадував про Різдво 1932 року Ілько Вакулович Корунець з Черкащини, 1922 р.н, перекладач, літературний критик, професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету (1960-2018 рр.), родину якого розкуркулили просто посеред зими.
«Ми мусіли перейти до діда мого, маминого батька, в інше село. Я, правда, крадькома приходив у село, це недалеко – кілометрів 2-2,5 – дивиться на наш садок, на наші будівлі. Там була гарна хата, і комора була величезна, і клуня… Боліла душа, звичайно, коли бачив, шо все розтягає злиднота сільська, комнезамівці… У діда було так – дід, бабуня, Варка, Іван і Саша – їх п’ятеро. І нас шестеро – мама і нас п’ятеро: я був найстарший, мені 12 років, Семену було 10 років, Гані було 8 років і Галі, найменшій, було 4 роки. І коли ми прийшли до діда, до зими все, шо в діда було, поїли – і картоплю, і буряки – все. Пам’ятаю, як сьогодні, сусіда прийшов і каже: «У вас є сухі кукурудзяні стебла?» – «Є» – «Так от, відкривайте, а там всередині є така як губка – варіть і їжте».
А прийшла весна люди виповзали і кинулися всі на зелень. І почалися хвороби з шлунком. Їли шо бачили… Прийшла сусідка до мами і каже: «Марія, у вас садок такий цвіте коло хати (у діда садок був гарний), так соловейко гарно тьохкає, аж заливається». А мама каже: «Ярино, я не можу вийти навіть на двір, тому що в мене помер син».
Стягли Сьому із печі, поклали на лавку… Мама чомусь сказала принести сінця під голову, побіг я, приніс сінця того під голови.
Завтра вранці встаємо – сестричка померла, на третій день встаємо – третя сестричка померла. І це всі лежать один за одним під хатою. Ми з сестричкою передостанньою сиділи отако і не знали, шо буде завтра – чи ми наступні, чи що. А їхав по селі і гукав гарбою: «Виносьте покійників! Виносьте покійників!» Я чув, але ж був такий безсилий, що не міг винести нікого».

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook