Одного разу почула, як вихователька дитсадочку доброзичливо звернулася до мами одного хлопчика: “Намагайтеся спілкуватися зі своєю дитиною українською мовою. Мова зараз це дуже важливо. Не забувайте, що в школі всі предмети викладаються українською. Вона – наше майбутнє”. Мати хлопчика зізналася: “Ми вчитимемо українську разом. Обоє з нуля. Син у 5 років а я – у 35”.
Ця маленька сценка засвідчує, що мовні питання потрібно порушувати й у дитячих садочках, і в школах – це дійсно має вплив на батьків. Кілька фраз досвідченої виховательки – і мати чи не вперше задумалася над своєю мовною поведінкою. І, можливо, українська мова запанує ще в одній київській родині.
Проте варто бути чесними: вихователі не завжди відважуються торкатися мовного питання з батьками. Серед сучасних татусів та мамусь багато зверхніх і лукавих, отож працівники освіти бояться зайвий раз наражати себе на сплеск агресії. Але хочу подякувати тим працівникам освіти, які на свій страх та ризик обговорюють питання мови з батьками.
На жаль, досіє є багато батьків, яким “какая разніца”
Сумним же залишається те, що в нашому суспільстві й досі багато тих батьків, яким “какая разніца”. Дитину водять на всілякі гуртки, математику, малювання, а маля тим часом не второпає основного, яка ж її рідна мова: українська, російська чи отой суржик, яким послуговується мама?
Відкрийте будь-який батьківський чат київського дитсадочку чи школи і ви побачите, що там переважає російська мова. Що особливо: навіть українськомовні татусі й матусі пишуть російською. Колись я щиро дивувалася цьому явищу, проте перестала: це класичне нівелювання власної самоідентичності, такий собі синдром другорядності. Знову ж таки, ці батьки показують свою мовну поведінку і власним дітям: вдома українською, а за межами дому чи в інтернеті – російською. Мовне підлабузництво цвіте яскравими квіточками.
На дитячих майданчиках Києва завжди переважає російська мова. Коли чую українську, то й досі звертаю на це увагу. Це незвично, попри те, що останніми роками в нас значні зрушення щодо мовного питання. А ще саме на дитячих майданчиках можна почути таке, про що соціолінгвісти можуть написати цілі трактати. Наведу кілька яскравих прикладів. На майданчику грається дівчинка, її мама та бабуся сидять на лавочці та гомонять між собою. Що цікаво, ці дві дорослі жінки говорять між собою українською мовою, а до дитини звертаються російською. Обидві. Що це? Мовний парадокс? Чи якесь мовне нехлюйство? Також мені боляче коли українськомовні бабусі намагаються говорити зі своїми внуками російською. Це виходить і смішно, і грішно.
Іноді мені говорять, що, мовляв, нічого такого тут немає. Дитина вивчить і російську. А навіщо? Навіщо дітям вчити російську? Чесно кажучи, вона нам абсолютно не потрібна. Ви ж мрієте про “європейське майбутнє” для своїх дітей, чи не так? Отож. А майбутнє – це європейські мови. І, звісно, українська, яка потрібна не лише для власної самоідентифікації, а й для успішного навчання та кар’єри. Яке тут місце для російської мови? Для переписки в соцмережах? Та навіть за кордоном не завжди раді тим, хто спілкується російською. Я не боюся бути відвертою: російська мова для українського суспільства – це рудимент. З іншого боку той, хто досконало знає літературну українську мову, той автоматом за потребою може спілкуватися російською. І для цього абсолютно не потрібно вчитися.
Хочете, як у Білорусі?
Коли ми говоримо, що батьки зобов’язані спілкуватися зі своїми дітьми українською мовою, то найперше потрібно мислити далекоглядно. Ми повинні чітко пам’ятати таке правило: у кого немає мови, у того відбирають території. Це не прості патріотичні фрази, позбавлені життя. Пам’ятаймо яскравий приклад Білорусі. Трохи мовної передісторії. Відповідно до урядових досліджень 2009 року, 72% білорусів говорить удома російською, тоді як білоруську активно використовує лише 11,9% населення країни. Близько 29,4% білорусів можуть писати, розмовляти та читати білоруською, тоді як 52,5% можуть тільки читати й розмовляти. Ще менші цифри очікуються під час перепису 2019 року, адже кількість носіїв білоруською мови постійно зменшується, а навчання нею скорочується. Зокрема, в обласних центрах Білорусі немає жодної білоруськомовної школи.
Отже, міт “какая разніца” знищив білоруську мову. А тепер на білорусів очікують кріпкі обійми “великої та могучої”. Днями сотні білорусів вийшли на протест проти інтеграції їхньої держави в Росію. Грубо кажучи, Путін і Лукашенко хочуть створити одну державу. І ось на акціях протесту лідери виголошували свої промови білоруською мовою. Білоруси свідомо чи несвідомо повертаються обличчям до своєї напівзабутої мови. У момент загрози люди повертаються до свого коріння, до своєї мови. Білорусам уже пізно. А нам?
У нас мовна ситуація набагато краща, аніж у білорусів. Проте ні на мить не можна забувати, що “какая разніца” – це не безневинна мовна інфантильність, це крок до національної прірви. Ми повинні розуміти, що українська мова – це наш щит. Тому й українськомовні, і російськомовні батьки саме зараз повинні приділяти мовному питанню надзвичайно велику увагу, вони просто зобов’язані говорити українською. Це повинно бути так чітко, як два плюс два. Подалі від Росії – це подалі від російської мови.
З дітьми треба говорити українською. Крапка.
Авторка – Наталія Антонюк
