Вибирала самі сухі дрова, заготовлювала їх ще з осені. Ставила їх до печі, мені малому та конструкція із дров у пєцу пригадувала гарний будинок. Сіяла найкращу білу муку, заносила в теплу хату ночви (корито, нецки). Скільки в них хліба перемішано. Бабка навіть не пам’ятала звідки ці ночви їй дісталися. Це ночви її мами, а мамі вони дісталися від її мами. Такий собі спадок.

Бабка прокидалася вдосвіта, десь о 03:30. Мені малому то було щось космічне так рано прокидатися. Бабка вмивалася, молилася Богу. Шепотіла перед образами десь зо 20 хвилин. Спочатку бабчині руки квапливо робили розчинку. Тепле пражене молоко розмішане з вершковим маслом, дріжді, трішки цукру, муки, солі…

І починалася магія. Мені було так цікаво спостерігати за тим дивом, тісто росте. Через цю цікавість мені навіть не хотілося спати. Розчинка підходила, і тоді розпочинався найважчий етап, тісто на колачі має міситися не менше години. І повірте потрібно мати дуже сильні руки.

Через годину бабуся ставила ночви з тістом на самому теплому місті, у нас це постиль коло грубки. Тричі хрестила ночви, тісто накривалося білим рушником, а потім бабка закутувала ті ночви ковдрами як малу дитину, ну майже заповивала, щоб швидко підійшло. Десь через годину знову перемішувала.

В мене малого була особлива місія – намастити форми пахучою соняшниковою олією, щоб не приставав колач. Це досить кропітка робота, форми по краях ребристі, як впустиш одне пасмо, ревізор-бабка змусить перемащувати всі форми.

Починаємо виробляти колачі. Першим виробляли різдво. Це маленький колачик завязаний у вісімку, прикрашений квіточками. Цей колачик бабка давала корові коли та отелиться. І тут відразу бабка поміж роботою бігла до п’єца запалювати вогонь. На ручній м’ясорубці тато крутив тісто, воно виходить через трубку як ковбаска. Мама з бабкою скоренько роблять спідняки. Косичкою діло. А верхняки то вже важче. Мама каже, що тре знати в котру сторону крутити. Все…

Колачі сходять. Знову тре ставити в тепле міце. В п’єці горить, бабка обережно пучком гусячого піря змащує колачі яйцем, шоб гарні були. Тоді коли колачі сходять Боже борони, щоб хтось зайшов до хати, неможна. Піч вигоріла, бабка коцюбою вуглинки розкидала по всій печі. Я любив спостерігати як вони переливалися багряними промінчиками наче дорогоцінні каміння.

Як тільки вугілля вигорталося коцюбою, бабка мені давала клич носити колачі і ставити їх на лопату. Пеший колач бабка хрестила, і казала «Господи домомжи». Далі саджала другий, третій…дванадцятий (у нас піч на дванадцять колачів). Останнім саджала різдво, на чирінь, і хутко запирала піч затулою, загортала вугіллям, і підпирала коцюбою, а мотім робила щось для мене до нині містиче. Вона робила вустами звук який нагадував мені поцілунок. На запитання: бабко, шо це означає, постійно казала, так мама моя робила, і я так роблю.

Поки затулом (дверцята в піч) піч заперта, колачі гнітяться, а це десь хвилин зо 20. І тут починає ширитися аромат який нізчим не сплутаєш. Якби ти був у Аргентині, чи Римі, Варшаві чи Парижі, цей аромат пригадає тобі сидячу бабку біля печі і вже зарум’янені колачі у печі.

Всього колачі сидять у печі півтори години. Цей час бабка не гаяла. Вона чистила часник, била горіхи, терла це все разом у макітрі і як тільки перший колач діставала, стукала по підошві, так пробувала чи пропікся він, тоді ламала, роздавала нам всім, розпочиналася трапеза. Хтось любить припечену підошву, хтось пелюстки вибирає, а я любив м’якуш. Береш цей шматок ще гарячого колача, мачаєш в макітру і стараєшся, щоб чим більше зечерпнути тих горіхів, бо дід сказав, що будеш здоровим. Тоді ти розумієш, що ти щаслива людина…

Аромат затишку і колачів перекликався з теплом бабчиної хати, вони немов сперечалися між собою. Далі бабка давала можливість вибрати найкращий на мій погляд колач, з яким я буду до нанашок носити вечеру на Святий Вечір. Також бабка вибирала два найкращих колачі, які несла як вечеру за вмерших.

Святому Вечору бути! Запах печених колачів чути і сьогодні на наших вулицях. Значить будемо жити!

Джерело