– Нізащо! Я проти! Ну на кого ти будеш схожа?!

– Мамо, тату, це моє рішення і рішення мого класу. Мені теж лячно, але зробіть це.

* * *

– Хлопці, ви здуріли?!! Ти ж батько! Скажи йому щось. Зима на носі. То ж у голову буде холодно. Хіба нема іншого способу, щоб її підтримати?

– Наш син так вирішив. Давай будемо на його боці і на боці його колективу.

* * *

– Я відмовляюся на це дивитися! Такі кучерики, таке густе!

– Нічого, жінко. Буде ще густіше. Але ти тільки подумай – які ж вони молодці!

* * *

– Мамусю, мені так боязко. Підтримай мене. Це ж лише якийсь місяць, а потім буде “їжачок”. Бо ж я не можу цього НЕ зробити. Всі – то всі.

* * *

– Я зараз директору подзвоню! Що це за вибрики? Хто це таке придумав? Ну на кого він буде схожий? На арештанта?

– Кохана, я вже класному дзвонив. Так треба. Це рішення всіх учнів його класу.

У цей осінній вечір подібні емоційні розмови й навіть скандали звучали ще в двадцяти квартирах цього мікрорайону. Крім однієї оселі, де було тихо і трохи сумно. Дівчинка Софійка плакала.

– Ну як я туди піду така? Мене ж там усі засміють! Особливо Анжела і Вероніка… Вони й так мене недолюблювали. А їх у класі всі дівчата слухають. Та й хлопці.

Вона заридала, сидячи на підлозі, сховавши обличчя в мами на колінах. Та гладила її по голівці.

– Квіточко наша, головне, що ти вдома. Головне, що цей жах вже в минулому. Ти така сильна. Все буде добре. Тебе тато проведе завтра. Твої друзі вже виросли за той час, поки ти їх не бачила. Вони все зрозуміють.

Плечі дівчинки здригалися від схлипувань.

– А Даня? Він смикав мене за кіски… За що він тепер смикатиме? Я нікуди не піду-у-у-у-у…

Софійка днями повернулася з клініки, де вона кілька місяців боролась за життя, переносячи хімію за хімією. І таки хвороба здалась, відступила. Молодий організм і жага до життя перемогли. Дівчинка вже мала повернутися до школи й до навчання. У той вечір вона плакала в материну спідницю, а неня ніжно гладила її бліду голівку, де зовсім не було волосся.

Історія про Різдво та доброго хлопчика, до якого прийшов Ісус

Вранці до школи підійшли двоє. Чоловік вів за руку дівчинку з почервонілими очима. Вона була в спортивній шапочці аж на вуха. Лагідне осіннє сонце не пекло, а звеселяло світ. Перший урок вже почався.

– Тату, я почекаю перерви. Можна?

– Хороша моя, нічого не бійся. Згадай, через що ми пройшли. Знай, що я завжди з тобою тут і подумки. Твій класний керівник Володимир Михайлович все знає. Просто постукай і заходь. Ти в мене дуже сильна. Я люблю тебе і пишаюся тобою. Вперед. З Богом!

– Але шапки я не зніматиму.

Софійка швидко обійняла тата і зайшла в приміщення школи. У двері класу боязко постукали.

– Заходьте, – Володимир Михайлович зупинив розповідь і повернувся до входу в клас. В дверях стояла його учениця з заплічником, в курточці і в шапочці, хоч було ще досить тепло.

– О! Софієчко! Ми раді тебе бачити! Проходь, будь ласка. Нарешті ти повернулась, – учитель стояв біля вікна з дійсно дуже радісним виразом обличчя.

Підбадьорена вчителем дівчинка зайшла в клас, дійшла до середини і, піднявши нарешті голову на своїх однокласників, остовпіла.

У класі всі учні сиділи в геть подібних до її шапочках на головах по самі вуха. Але очі у всіх хитро блищали.

Раптом по чиїйсь майже нечутній команді кожен схопив себе рукою за свій головний убір і, стягуючи його, всі закричали одностайно:

– Сюрприиииииз!!!

І весь клас аж засвітився двадцятьма п’ятьма лисинами, які були такі свіжо стрижені, що аж синюваті. Від побаченого Софійка поточилася і, щоб не впасти, сперлася плечима на дошку на стіні.

– О, Боже! – тільки й змогла тихо вимовити мала.

Вона підняла руку і стягнула з безкосої блідесенької голови й свою шапку. Сльози рясними горошинами потекли з її очей. Вона сміялась і плакала одночасно. Лисоголові хлопці і такі ж дівчата кинулися до Софійки і почали по черзі її обіймати. Деякі брали долонями її голівку і дотуляли очі-в-очі до своєї, також голомозої, голови лобами. Всі посміхалися і шуміли. Багато хто був з мокрими очима.

“Привіт!”, “Вітаю!”, “Ти перемогла!”, “Ми раді тебе бачити!”, “Ти – крута!” – звучало навперебій різними дитячими голосами. Шморгаючи носами, її радо обійняли і Анжела, й уже зовсім не кучерява Вероніка, а лисий Даня потис за плечі й забрав у неї рюкзак.

Володимир Михайлович стояв збоку і мовчки втішався від споглядання такого радісного учнівського гармидеру в класі. Він посміхався і прямо світився всім обличчям.

Як же він любив цих усіх своїх тимчасово лисих зірвиголів і як неймовірно пишався ними, їхнім на все життя незабутнім і основоположним рішенням і вчинком! По щоці його неприховано повзла скупа чоловіча сльоза. Сльоза радості й ПЕРЕМОГИ життя.

Це був урок історії України. Новітньої історії. Незабутній урок для всіх.

Лагідне бабинолітнє сонце посміхалося крізь вікно, виблискуючи на 27-ій у цьому класі повністю лисій голові вчителя.

_______

Подібну історію колись підчитав в оповіданнях Бруно Ферреро. Видозмінив по пам’яті на свій лад.

Автор – Володимир Голота