Ви теж помітили, що у 2012 році ми були набагато «живішими», коли щиро чекали на глобальний армагеддон, ніж зараз, коли він просто став фоновим шумом? Поки календар майя добігав кінця, я збирав рюкзак до Індії та Тибету — не втекти, а подивитися в очі тому самому «кінцю», який так і не настав.
Тоді ми боялися зовнішнього вибуху. Сьогодні ми ігноруємо внутрішній.
Світ — це розбита чашка, яка щомиті збирається заново
Знаєте, що найсмішніше в людській психіці? Ми неймовірно адаптивні істоти, але ця адаптивність — наша головна пастка. У психотерапії є поняття «гедоністичної адаптації»: ми звикаємо до всього. До розкоші, до комфорту і, як не дивно, до хронічного нещастя. Ми навчилися жити в стані «ніби все ок», поки всередині виє сирена, яку ми просто приглушили, щоб не заважала працювати.
Згадую свою поїздку в Тибет того року. Коли ти стоїш на висоті, де повітря таке тонке, що кожна думка стає вагомою, як камінь, ти раптом розумієш: більшість наших «проблем» — це просто погано змонтоване кіно в нашій голові.
В одній з монастирських громад я зустрів старого ченця, який сміявся так щиро, ніби щойно виграв у лотерею всесвітнього масштабу. Я запитав його: «Як залишатися спокійним, коли світ навколо тріщить по швах?». Він подивився на мене, витер сльози від сміху і відповів: «Ти просто дуже прив’язаний до ідеї, що світ має бути цілим. Світ — це розбита чашка, яка щомиті збирається заново. Перестань склеювати старі уламки, просто пий чай з того, що є».
Цей «чай з того, що є» — це і є суть терапії. Ми приходимо до психолога, щоб нам «зклеїли чашку», а насправді вчимося бачити, що чашки ніколи й не було. Був лише процес.
Це нагадує мені старий анекдот, який обожнюють психоаналітики.
Приходить чоловік до лікаря і каже:
— Докторе, мені здається, що я — зернятко. Я боюсь виходити на вулицю, бо кури мене заклюють!
Лікар працює з ним півроку. Нарешті пацієнт каже:
— Все, докторе! Я все зрозумів. Я людина, я великий, я сильний. Я не зернятко.
Він виходить з кабінету, але за хвилину забігає назад, весь тремтячи від жаху.
— Докторе! Там на вулиці курка!
— Але ж ви знаєте, що ви не зернятко! — вигукує лікар.
— Я-то знаю! Але чи знає про це курка?!
Ось так і ми. Ми можемо прочитати сотню книг, з’їздити на ретрит у Гімалаї, знати всі терміни від «когнітивного дисонансу» до «трансферентного переносу», але наші «кури» (страхи, старі патерни, дитячі образи) все ще чекають на нас за дверима кабінету. Знати теорію і змінити структуру особистості — це дві різні планети.
Чому ми з такою ніжністю згадуємо ті часи?
Бо тоді був «спільний ворог» — дата в календарі. Психіка любить визначеність. Навіть якщо це визначена катастрофа. Це знімає відповідальність. «Якщо завтра кінець світу, я можу не вирішувати, що мені робити зі своїм нещасливим шлюбом, нецікавою роботою чи порожнечею в душі».
А потім настав 2013-й, 2014-й… І 2026-й. І виявилося, що жити — набагато складніше і страшніше, ніж померти під час параду планет.
У моїй практиці був випадок, коли клієнт, успішний підприємець, згадував 2012-й як пік свого щастя. Виявилося, що саме тоді він був банкрутом. Чому ж він був щасливий? Він був у контакті з реальністю. Він боровся, він відчував кожен свій крок. Коли ж він знову став багатим і «стабільним», він втратив цей контакт. Його життя перетворилося на безпечний, але задушливий кокон.
Ми часто плутаємо спокій із заціпенінням. Терапія — це процес розморожування. І так, іноді, коли лід тане, стає мокро і холодно. Але тільки так можна знову почати відчувати смак того самого чаю.
Ви все ще чекаєте на знак? Психологія — це не про те, як стати «нормальним». Нормальних не існує, є лише недостатньо обстежені (жарт, але з часткою правди). Це про те, як перестати бути глядачем у власному житті.
Ви читаєте довгі тексти, ви цікавитеся сенсами, ви, ймовірно, вже багато чого про себе знаєте. Але знання — це лише карта. А карта — це не територія. Можна все життя вивчати маршрут до Індії, але так і не відчути запах Гангу.
Я бачу людей, які живуть «повноцінним життям» зовні, але всередині вони — як той календар майя: зупинилися на якійсь даті й чекають, що хтось прийде і перегорне сторінку.
Скільки ще «кінців світу» має відбутися, щоб ви нарешті зайнялися своїм внутрішнім? Ви можете продовжувати ностальгувати за 2012-м, можете їздити по місцях сили, шукаючи просвітлення в тибетських печерах. Але істина в тому, що ваша найголовніша «печера» — тут, у ваших щоденних реакціях, у вашому вмінні витримувати близькість, у вашій сміливості бути вразливим.
Яку подію чи рік ви згадуєте як час найбільшого спокою, і що саме тоді давало вам це відчуття? Це був зовнішній комфорт чи щось внутрішнє, що ви з того часу загубили?
Радимо також прочитати:
- Знову на ті ж самі граблі: чому ми робимо ті самі помилки
- Не руйнуй сама себе словами…
Автор – психотерапевт Taras Shevchenko
