У Луцьку в арт-хостелі «Адреналін» знайшла прихисток родина з Харкова – дві сестри, Ганна та Катерина, зі своїми сім’ями: четверо дорослих, четверо дітей і песик. Вони розповіли свою історію про те, як довелося їхати в нікуди, аби врятуватися від градів та авіанальотів.
«Нам весь світ казав, що буде війна, а ми не вірили»
Нам весь світ казав, що Росія піде на нас війною. Одні ми, українці, казали, що не може такого бути.
У Харкові дуже багато людей, які мають родичів в Росії, Москві, Бєлгороді, Ростові… Це місто, в якому офіційно третина населення – етнічні росіяни. Повністю російськомовне місто… Тому ми не вірили. Бо жодної логіки у тому нема. У середу 23 лютого місто ще жило звичайним життям, а о 5-ій ранку таке сталося…
К.: Нашим студентам-іноземцям ще 9 лютого телефонували з їхніх посольств і казали, що рекомендовано виїхати з України протягом двох днів. Два дні минуло, нічого не сталося – і ми розслабилися.
Навіть у перші дні, коли обстріляли військові об’єкти, ми були ще спокійні. Ну до житлових районів не дійде ніколи! Не може того бути! Абсолютно не може бути! А потім почали обстрілювати Салтівку, «Горизонт»… Це спальний район. Тепер його немає взагалі.
К.: Там моя подруга жила (зараз вона в Польщі), від її будинку з 8 під’їздів залишилося два. А вона жартує: «Моя хата ще стоїть!»
Коридор залишився простором для твого життя. І дві стіни, які тебе захищають…
На дев’ятий день я зрозуміла, що треба їхати, бо просто може не бути твого дому і твого коридору. Літаки постійно літали. А потім почали падати на місто. Один впав біля моєї тьоті. Їй 83. Вона вже одну війну пережила…
Сирен спершу у нас не було. На третій день тільки почали приходити повідомлення про повітряну тривогу.
Гради, смерчі – то не так страшно. У коридорі, коли є дві стіни, можна відсидітися. Якщо не пхатися на вулицю, то шанси є. Але якщо полетіли літаки – шансів вже не дуже багато.
Я провела у пеклі десять днів – під обстрілами, без світла, тепла і води
Звичайні речі як прояв героїзму
К.: Коли на четвертий день у нас на Салтівці вивезли сміття, я так зраділа. Це так приємно, оце герої! Якщо виникають проблеми зі світлом – ремонтують. А коли пропадає світло – то взагалі ховайся, нічого не хочеться. Бо тоді немає жодного фактора, який би відволікав. Швидка працює, пожежники…
А продавці в магазинах! Виходиш в магазин – тобі страшно, капець. Три години стоїш в черзі, вона потрошку просувається, і тут недалеко чути вибухи. Але всі стоять… Бо магазин працює тільки до 12-ї, а ми вже три години в черзі. І продавці виходять на роботу, хліб печуть і привозять – такі ніби звичні речі, але це теж прояв героїзму!
Із Харкова – в нікуди
Літаки почали літати з другого дня. Було неспокійно. Десь на сьомий день до мене прийшла думка, що треба їхати. А на дев’ятий день ввечері почалася паніка і зранку ми виїхали.
У суцільному потоці автомобілів ми тиждень їхали до Луцька. Точніше, з Харкова – в нікуди. Головне – виїхати.
За день проїжджали лише 100 км. Автомобілі їхали дуже повільно, усі рухалися основною трасою. З’їжджати було страшно: казали, що там – немає моста, там – дорогу перегородили… Якщо не доїжджаєш до населеного пункту до початку комендантської години, весь потік автомобілів зупиняється – і тоді доводиться ночувати в машині. А це дуже страшно!
Доїхали до Дніпра і вирішили, що поїдемо до Хмельницького, а там вирішили, що будемо прямувати до Луцька.
Я тут працювала після закінчення інституту (потрапила сюди за розподілом), тут познайомилася зі своїм чоловіком, тут ми й одружилися. Він не волинянин, теж зі Сходу України. Тому відпрацювавши, ми повернулися додому. Минуло 17 років і ми знову опинилися на Волині. У нас немає ні родичів, ні знайомих у Львові чи в Польщі, куди їде більшість. А Луцьк ми хоч трохи знаємо, ми знаємо, які люди на Волині, які вони доброзичливі, тут у нас минули чудові роки. Тому у ситуації, коли тобі страшно і ти дуже розгублений, ми зачепилися за цю думку і поїхали в Луцьк.
Дуже допомогли волонтери! Ви уявіть, скільки людей їде, скільки людей потребує допомоги і всі її знаходять! Це просто фантастично!
Ми не знаємо, як далі складеться наше життя. Звичайно, ми хочемо повернутися. Наші будинки поки стоять – наш і сестри. Трохи побиті, правда, але все-таки стоять. Позавчора в наш дім прилетіло… У нашому будинку 9 поверхів, 8 під’їздів. Центральна частина дому сильно постраждала, а там де наша квартира ніби ні. У будинковому чаті писали сусіди… Там відео, фото… Ми в центрі Харкова. Спочатку було трохи тихіше – били жорстко по периферії. Потім і до нас дійшло.
Ми живемо за 40 км від кордону. За 30 км в тому напрямку моя дача. Мама ще казала «Зможете там прихиститися». Ой, мамо, якби ти бачила, що там зараз робиться… А сестра живе на Салтівці…
Усі наші рідні поїхали з Харкова. Коли брат пакував машину, її посікло градом – поряд розірвався снаряд. Поранило, машину пошкодило, але вони змогли виїхати…
Лікувала перебиті ноги, а пологи приймала у темряві: як лікарка в Бучі рятувала мирних жителів
«Не взяла фото батьків. Тепер дуже шкодую»
Ми приїхали в Луцьк у четвер, а вранці прокинулися від вибухів на аеродромі. Приїхали в Луцьк, а прокинулися знову в Харкові, один в один. Хтось бігає, хтось падає на підлогу і закриває голову. Одні ми з Харкова спокійні: вже відбахкало? Можна спати? Адже якщо почули, що десь вибухнуло і це не у вас, то можна перехреститися.
Ми тут заспокоїлися. Ми більше переживаємо за тих, хто залишився в Харкові. Пишемо, чекаємо відповіді… Ще як ми їхали, вже погано працювали магазини, аптеки були взагалі зачинені, в лікарню не можна дістатися – ніякого транспорту… А там стільки залишилося людей, яким потрібна стороння допомога, постійний прийом ліків… І це катастрофа!
Зараз ми практично нормальні. Бо чуємо машину і вже не прислуховуємося. Нормально спимо. А перший тиждень не показували на вулицю й носа. Зараз ми сміємося, але це було насправді страшно.
Я кожен ранок прокидаюся і думаю, що я вдома, що треба встати, піти на кухню, приготувати сніданок…
К.: А мені щоночі сниться, що я збираю речі. Це взяла, це взяла… Прокидаюся, а насправді я нічого не взяла…
Я теж нічого не взяла. Лише ті речі, які потрібні, щоб вижити. От фото моїх батьків – не було першою необхідністю. І я його не взяла. А тепер дуже шкодую… Здавалося б, альбом лежав зовсім поряд – простягни руку і візьми фото… Але в той момент я про це не думала. Було питання виживання. Але сподіваюся, що ми зможемо повернутися…
К.: я розраховувала, що чоловік несе сумку, а ми з дітьми – по рюкзаку. Бо якщо по дорозі закінчиться паливо, залишимо машину і будемо іти пішки. Тому брали тільки найнеобхідніше.
«Ми обожнюємо Харків. Але його вже нема. Це буде інше місто»
Тут чарівне місце. Але Харків який красивий! Якщо ви там не були, ви не уявляєте, яке це місто! Багато зон відпочинку, дитячі майданчики, парки, фонтани, канатна дорога… А яка архітектура в центрі! Вона пережила другу світову, унікальні дореволюційні маєтки, де кожен не схожий на інший. В останні роки їх відреставрували, вони дуже красиві! Навіть новобудови, які зводили поруч, у тому ж стилі! А зоопарк який! Його тільки відкрили – я ще навіть не встигла в ньому побувати! До нас приїздила німецька делегація – і мене переповнювала гордість за наше місто: є що показати! Люди вірші пишуть про Харків! Ми можемо сварити нашу місцеву владу, нарікати на шахраїв і злодіїв, але своє місто ми обожнюємо! А зараз… То трагедія людська, і чомусь вона трапилася на нашому шляху. Мене переповнює злість! Мені не віриться, що Харкова може не стати.
К: Ти не розумієш, Харкова вже нема. Це буде інше місто. Його будуть відновлювати, але вже воно буде інше. Не таке, яким ми його звикли бачити.
«Тут найбільше не вистачає… дому»
У вас тут зовсім по-іншому. Тут дуже спокійно.
К.: Коли ми приїхали з Харкова, я побачила мирне місто. Воно живе, працюють магазини. Світлофори працюють і тролейбуси їздять. Для нас це було чудо.
Зранку новини подивилися, знайомих обдзвонили – всі живі… Вчора у кума в будинок матері попало, найбільше перший поверх зачепило… Вчора два ринки обстріляли, сьогодні Барабашова палає… Місто просто знищують.
Коли перші біженці приїхали у Харків 2014 року, у них були такі ж самі історії. Все було, у когось більше, у когось менше, – налагоджене життя, стабільність, квартири, дачі, машини – все покинули. Їх було дуже шкода, було страшно, але прямо нас не торкалося. А тепер з нами це все повторилося: чорт, все треба покинути, починати з нуля…
Що тут найбільше не вистачає? Дому! Відчуття, що ти вдома.
Пригадуєте, як на новий рік загадували, щоб зник ковід? Все, 24 лютого зник. У всьому світі є, а в нас цієї проблеми вже нема. Хтось нарікав, що багато працює… У мене було п’ять робіт – залишилася одна. Подруга з Балаклії (це місто під Харковом) казала, що мріє сидіти в квартирі разом з кицькою, щоб її просто ніхто не чіпав. А зараз в окупації, в оточенні артилерії і носа з квартири взагалі не висовує. Вчора до мене дзвонить і каже: «Я ж просто хотіла трошечки посидіти вдома з кицькою…»
К.: У нас з’явилися валізи. У нас були плани цього року влітку поїхати на авто туром по всій Україні. Тижнів на два або на три, не поспішаючи, по всіх областях… І ось тобі на! Але таке відчуття, що ми тут тимчасово. Навіть валізи не розпаковуємо, сподіваємося, що скоро повернемося додому.
Тут багато таких сімей – ті, що не знають, куди їхати далі. Дуже сподіваємося, що скоро повернемося додому.
Моя колега телефонувала з Будапешта: «Я у найкрасивішому місті Європи, я ходжу по місту і не бачу тієї краси. Як тільки буде можливість – я зразу додому». І ми так.
