«Ні, друже». Знаєте чому? Тому що настирлива мама намагалася умовити його зробити це вчора ввечері, і це було приблизно так:
– Зроби собі на завтра бутерброди до школи.
– Вранці зроблю, – відповів він.
– Ми вже так пробували, в результаті у тебе все з рук валиться. Ти надто нервуєш. Тому краще зробити бутерброди звечора.
Але він не зробив. А я більше не нагадувала.
Я вірю, що голод дієвіший за бурчання. Природніший. Тому, коли він почав нити, щоб я зробила йому бутерброди зранку, я відмовилася.
Звичайно, мені було важко відмовити йому, але якщо мої діти не в змозі слідувати правилам, підлаштовуватися під них не входить в мої обов’язки. Якщо я не стежу за виконанням правил, то це вже не «правила», а «рекомендації». А це нічим хорошим не закінчиться. Нікому не буде легше, якщо я буду постійно виручати своїх дітей. Для них же краще засвоїти ці уроки зараз, коли наслідки не настільки істотні та більш терпимі.
Непросто відправляти сина до школи, знаючи, що він встиг з’їсти тільки яблуко і зерновий батончик, коли я цілком могла б приготувати йому бутерброди з собою – але знаєте, що? Це був перший і останній раз, коли він забув взяти з собою їжу. Тепер він щовечора складає їжу на завтра після вечері.
Тому що правила працюють, і ми обидва засвоїли цей урок на собі.
Адже був час, коли я б не встояла і зробила йому бутерброди. Був час, коли я всіляко опікала своїх дітей. Був час, коли об мене витирали ноги, і це дає мені зараз право озирнутися назад, а потім залізти на стілець і проголосити: повірте мені, немає нічого хорошого в тому, щоб жити з невдячними хамами, яких ви самі ж і виховали своєю опікою.
Думаєте, вони на мене не ображаються? Ображаються.
Думаєте, мене ніколи не гризе почуття провини? Гризе.
Зате вони набагато більше цінують мене, розуміючи, що я зовсім не зобов’язана влаштовувати їм красиве життя.
Звичайно, мені все одно здається, що вони мене недостатньо цінують (мами зрозуміють), але той факт, що вони не залежать від мене у кожній дрібниці – тепер вони набагато більше роблять самі – радує всіх нас.
Мої діти не ідеальні, але і я не досконала. У всіх бувають гріхи, але вони знають, що якщо не будуть дотримуватися правил, прибирати після себе і ставитися до мене з повагою, то і я не буду робити якихось речей. Скажімо, купувати їм кросівки, «які всі зараз носять».
Ми – команда, тому нам доводиться працювати разом. Я допоможу їм, якщо вони самі допоможуть собі. А якщо вони бачать, що мені важко, і приходять на допомогу, це ніколи не залишається непоміченим. Але якщо вже я докладаю заради них серйозних зусиль, я очікую у відповідь на подяку і повагу.
Ми цінуємо те, що здобуваємо працею. Ми поважаємо тих, хто підштовхує нас до саморозвитку (або до хлібниці, щоб ми самі зробили собі бутерброд). Самостійність – це чеснота.
Коли діти самі справляються зі справами, це підвищує їхню самооцінку і дає їм усвідомити свої навички. Звичайно, деколи вони картинно закочують очі, але в глибині душі їм приємно.
Важко дивитися, як твої діти ростуть, і міняти свій виховний підхід зі всебічної опіки на заохочення самостійності. У мене не завжди виходило – скажімо прямо, мені куди легше самій помити ванну, ніж терпіти пів години лайки та ниття, поки вони сяк-так роблять це самі, – але коли тебе тижнями або місяцями ніхто не цінує, в якийсь момент настає осяяння і ти розумієш, що далі так тривати не може.
Ти усвідомлюєш, що теж несеш за це відповідальність, і змінюєшся. Стукаєш кулаком по столі. Кажеш: «Ні, не можу, але ти можеш зробити це сам».
І після купи вкладених зусиль і лайок у тебе нарешті з’являється трошки часу посидіти в Фейсбуці або сходити з подругою на каву, бо ти полегшила своє фізичне і психічне навантаження, а твої діти вчаться мистецтву подяки. І це страшенно приємно.
