Дворянка, графиня Марія Капніст з роду поета Василя Васильовича Капніста народилася 22 березня 1914 року в Петербурзі. Її батьками були граф Ростислав Ростиславович Капніст і прапраправнучка Івана Сірка Анастасія Дмитрівна Байдак.
Жила родина в шикарному будинку на Англійській набережній. У гості до Капніста приходили відомі та шановані петербуржці, серед яких був і Федір Шаляпін, шалено закоханий в Анастасію Дмитрівну. Вона була дуже красивою жінкою, знала вісімнадцять мов, вміла підтримати будь-яку розмову, і співак не відходив від своєї дами, цілував їй руки і обсипав компліментами.
Звернув увагу Шаляпін і на юну Марію. Він давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі.
Дитинство Марії Капніст
Марія Капніст – наймолодша з п’ятьох дітей у дворянській родині. У юної графині були гувернантки, вчителі, шикарний особняк в Судаку, куди вони переїхали після жовтневого перевороту. Але в сім років для Марії Ростиславівни дитинство закінчилося.
«Коли з’явилася «надзвичайка», – згадувала Марія Ростиславівна, – було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше розстріл. Коли хтось запитав батька: «Ти підеш?», він відповів: «Я не боягуз». Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім розстріляли… А тітку вбили перед моїми очима. Я тоді вже все знала. Три тисячі людей розстріляли за одну ніч. На горі Алчак. Ніхто не знає, що творилося в Криму. Ми голодували жахливо. Мололи виноградні кісточки… Врятувалися дельфінячим жиром – один рибалка впіймав дельфіна».
Не витримавши смерті батька, померла його старша дочка Ліза. Будинок Капністів зруйнували, а братам і сестрам довелося ховатися. Кримські татари, що шанували пам’ять графа Капніста, допомогли його вдові й доньці Маші втекти з Судака в їхньому національному одязі.
У 16 років Марія Капніст потрапила в Ленінград. Там вона вступила до театральної студії Юр’єва, а після її закриття – до інституту. Педагоги обіцяли їй велике майбутнє, дозволяли виходити в масовках на професійній сцені. Але незабаром знову почалася чистка.
Марія не змогла довчитися. Доля кидала її то в Київ, то в Батумі, то знову в Ленінград. І на початку 1941 року «за антирадянську пропаганду і агітацію» їй дали вісім років таборів, а відбувати термін довелося всі 15.
Девіз Марії Капніст: «Роби людям добро – і станеш всесильною»
Сама Марія Ростиславівна про своє життя в таборі розповідала: «В один з таборів Караганди нас етапом пригнали вночі. Коси мої вже відрізали… Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тебе або засліплюють і обпалюють яскравою лампою, або кидають у крижану ванну. Знала, що буває, коли тебе запримітить начальство.
У жіночих таборах були свої закони, може, гірші, ніж у чоловічих. Начальник табору Шалва Джапарідзе був охочий до табірних жінок. Уночі підсилав «сваху» з наших же, табірних, і вона приводила йому призначених.
Якось приходить така в барак і каже: «Шалва помирає, просить тебе написати лист його дочці». Я пішла… Коли він спробував мене схопити, вдарила його від страху й ненависті. І Шалва вирішив помститися.
Конвойні кинули мене в чоловічий табір до кримінальних злочинців. Зачаїлася, чекаю. Підходить перевальцем старший. І де в мене сили взялися. Крикнула: «Черви смердючі! Війна йде! На фронті гинуть ваші брати, а ви дихаєте парашею і зі слабких знущаєтеся. Були б у мене кулі…»
Один запропонував убити мене, але той, хто верховодив, наказав: «Нехай говорить!» Між ними почалася бійка, конвоїри прийшли, забрали мене. Лежу на нарах, думаю в розпачі: не виживу.
І наснився мені сон: лежить мішок із зерном на дорозі, а люди дивляться на нього й не знають, як узяти. Не збагну, як опинилася біля мішка, підняла його і закинула на спину. І для мене він видався легким, як пух. Роздала людям пшеницю. На душі стало легко, світло.
Прокинулася і зрозуміла: сон віщий. Роби людям добро – і станеш всесильною. Відтоді намагаюся так робити.
Етапи, пересилання, табори. Ніколи не говорили, куди ведуть. Назавжди в пам’яті етап від карагандинського табору в Джезказган. Пустеля. Палюче сонце. Сильний вітер з піском. Люди мерли як мухи. Мучила всіх спрага.
Джезказган був чи не найстрашнішим місцем. Видобували вугілля. Вранці спускалися в шахту, піднімалися вночі… Нестерпно боліли руки і нога. Я була бригадиром.
Одного ранку виписувала в конторі наряд і зустрілася з конвоїром – казахом з карагандинського табору. Як же він воскрес? Адже там, коли він вистрілив прямо в обличчя тієї, яка відмовилася стати його наложницею, ми самі скрутили його і живого засипали піском. Узнавши мене, єхидно посміхнувся і тут же почав страшно бити.
Мене рятувало, що мій друг Георгій Євгенович надсилав посилки. Це було чарівною соломинкою життя. Хай куди я потрапляла, як всюдисущий дух, він знаходив мене…»
Донечка – як промінь світла
У Сибіру з’явилася на світ її дочка Рада. Вона народилася в тюремній лікарні Степлагу в Казахстані, де Капніст жила на поселенні.
У таборі в пустелі Джезказган у на роботах у вугільних копальнях вагітну Марію Капніст зранку опускали в бочці на 60 метрів і лише ввечері піднімали. З народженням Ради у Марії з’явився новий сенс життя.
Радислава Капніст розповідала: «Коли табірне начальство дізналося, що мати при надії, її примушували зробити аборт, але мама відмовилася. І тоді їй влаштовували всякі тортури: опускали в крижану ванну, обливали холодною водою. Вона потім мені казала: «Як ти вижила? Це ж взагалі неможливо!»
Я була настільки великою дитиною, що коли мама мене реєструвала, мені дали на рік більше. І по батькові змінили: з польського Янівна чомусь на Олегівну. Навіть у цьому хотіли маму образити».
Батька свого Рада ніколи не бачила, він був інженер – Ян Волконський, з польських шляхтичів, закоханий в Марію Ростиславівну. Пізніше чоловіка розстріляли. Сама Марія Ростиславівна не любила розповідати про це. Лише після її смерті Рада знайшла в документах матері фото батька.
«У неї годі було не закохатися. Вона була дуже красива в молодості, – згадує Радислава. – А в таборах змінилася до невпізнання: доводилося натирати шкіру вугіллям, щоб не чіплялося табірне начальство. Вугільний пил не вимивався ще довгі роки після звільнення».
Дівчинка ходила в дитячий садок при таборі. Марії вже недовго залишалося відбувати термін, але якось вона побачила, як вихователька б’є Раду і примовляє: «Я виб’ю з тебе ворога народу». Жінка накинулася на виховательку. Побила її.
Можливо, все обійшлося б, але вихователька виявилася коханкою співробітника НКВС. Марії Ростиславівні дали ще 10 років. Дворічну Раду віддали у дитбудинок.
Марії Ростиславівні допомагала вижити лише надія на зустріч з дочкою. Вона провела півтора десятиліття у тюрмах і таборах на найважчих роботах. Її били, вибили зуби, з красивої дівчини вона перетворилася на зморщену бабу. Але її дух не зламали.
Коханий друг Марії Капніст
У Марії Капніст був вірний друг, коханий, Георгій Євгенович Холодовський. Молодий чоловік був закоханий у старшу сестру графині. Коли сестри не стало, його зв’язок з Капніст перервався. Тільки через десять років вони з Марією випадково зустрілися в Петербурзі. Почуття охопило обох, але щастя було недовгим. Марію Ростиславівну репресували, а її кавалеру сказали, що вона загинула.
Лише коли стали в табори надходити посилки, вона зрозуміла, що її Георгій (Юл – так вона його називала) живий. «Він єдиний, хто допомагав їй, ризикуючи, можна сказати, життям, – розповідала дочка актриса. – Коли дізнався про те, що народилася я, дуже болісно переживав, але все одно посилав передачі.
Можливо, у них і після звільнення склалися б стосунки. Але мама не змогла переступити через образу, завдану їй при першій зустрічі після довгої розлуки. Холодовський зустрічав Марію на вокзалі з величезним букетом квітів. З роками Юл став ще гарнішим. А мама у свої 44 мала вигляд виснаженої старушенції.
Природно, Юл її не впізнав. Кілька разів пройшов повз неї, навіть не звернувши уваги. І лише коли всі пасажири розійшлися, вручив букет зі словами: «Вас не зустріли, і я не зустрів того, кого чекав». Уже було зібрався йти, але мама його покликала. Чоловік був шокований.
Теплі і ніжні почуття між ними залишилися до кінця. Георгій Євгенович неодноразово освідчувався їй, але даремно.
Життя Марії Капніст після пекла
Після 15 років репресій Марія Капніст приїхала до Києва. Життя довелося почати з нуля. Жити було ніде, і вона ночувала на вокзалах, у скверах, телефонних будках. Щоб отримати хоч якісь гроші, працювала масажистом, двірником. Про сцену і знімання в кіно навіть не мріяла.
Якось вона стояла у фуфайці біля кас кінотеатру, до неї підійшов молодий режисер Юрій Лисенко і зі словами «В якому фільмі ви знімаєтеся?» потягнув на знімальний майданчик картини «Таврія». Успіх цієї дебютної роботи привернув до неї увагу багатьох режисерів кіностудії імені Довженка.
Спочатку героїнями Капніст ставали похмурі, суворі жінки: мудра Мануйлиха в «Олесі», селянка в стрічці «Ми, двоє чоловіків». Переломною стала роль відьми Наїни в кіноказці Олександра Птушка «Руслан і Людмила». Надалі вона втілювала образи графинь, дам, загадкових бабусь, відьом, циганок і чародійок.
Марія Капніст ніколи не сиділа без діла, вона нерідко давала благодійні концерти, а головне – домоглася повернення в Україну із забуття імені одного зі своїх славних предків, письменника Василя Капніста. Вона зіграла більш ніж у ста двадцяти художніх фільмах і створила галерею гострохарактерних образів у кіно.
…Жовтневого вечора 1993 року Марія Капніст, повертаючись з Будинку кіно, потрапила під машину. Під час лікування травм вона застудилася і померла 25 жовтня 1993 року в київській лікарні. Марія Капніст похована в селі Велика Обухівка у Миргородському районі, в околицях Великих Сорочинців і Диканьки у родовому маєтку поета Василя Капніста поряд із ним.
Радимо також прочитати: Роксолана – відьма: чому султану звинувачували у чаклунстві?
Авторка – Василина Іванова
