“Я ніколи не обіймаю чужих, – пише Таня Боярчук. – А цього чоловіка обійняла на прощання. Ми розговорились на зупинці.
Це В. Він з Ірпеня. Обличчя не показую”.
Ось історія чоловіка, яку не можна читати спокійно.
“Ото дружину і внучку на моїх очах розірвало. Вони помогали волонтьорам. Ну там їжу, ліки… Вони вийшли надвір по воду, а я в домі остався. Так їх і розірвало. Кровіщі було… Де рука, де кусок голови…
Я потім в пакетік їх збирав і в квітнику похоронив, щоб собаки не рознесли…
А внуку я не казав, що нема їх… Потім скажу…
Я по підвалах двадцать три дня. Мені тут зробили рентген, кажуть: “Ви курите?” А я нє, 40 років не курю, то я так пилі надихався…
Увезли мене сюда воєнні. Наші воєнні – то взагалі прекрасниє хлопци. Вони і годували нас, коли їсти не було чого, і лікарства давали, дай Бог їм здоров’я.
А дім… Нема дому. Я три дня привалений лежав, пока мене наші не найшли. І то були б не найшли. Случайно. Я случайно живий. Мене в ямку одкинуло, і я живий.
Після війни поїду назад. Ото построю щось маленьке таке. І своїх… похороню як людей. Я тут не лишусь.
Що ми рускім зробили, що вони отако на нас? За що? Моя жінка була вихователькою, а я слєсар.. За що?”
Чоловік старається не плакати. Дякує. Обіцяє сходити до психолога і знову до лікаря. Обійняла. Це найменше, що могла йому дати…”
