– Послухай, Іринко, дитино, тобі вже тридцять. Час, який відпущено тобі на те, щоб створити щасливу родину, вже минає. Хіба ти не чуєш, як годинник цокає? Чому ти не порадуєш свою стару матусю? Не можна бути такою жорстокою, доню, не можна. Я повинна побачити онуків на цьому світі, а не дивитися на них з райського саду.
Мама все життя викладала літературу і послуговується тільки пишномовним стилем, нашпигованим хитромудрими зворотами й цитатами з класиків. Кожна наша зустріч завжди закінчується однаково – мама дорікає мені, закликає набратися розуму і читає “тридцятирічній дитині” лекцію про те, що плин часу не зупинити і що мені неодмінно доведеться прожити свої останні дні в гіркому каятті, якщо я негайно не займуся пошуками “гідного супутника” мого нікчемного життя.
Наступна лекція про моє аморальне холостяцьке життя, яка плавно перетікає в лекцію про те, що в мене жахлива робота, адже порядні жінки не стають після медінституту хірургами. Жінки, які себе поважають, стають дитячими лікарями чи терапевтами, ну принаймні стоматологами.
Далі за списком моє невміння облаштувати свій побут, моя марнотратність і багато чого іншого…. Загалом список досить об’ємний. Господи, як добре, що маю власну квартиру. Щотижневий візит ввічливості я ще здатна витримати. Але не більше. З роками резерв міцності моїх нервів тане, як бурулька навесні.
Ось і зараз мамині докори дзюрчать безперервно, як вода в зіпсованому зливальному бачку. Кожне слово б’є по моїй хворій голові, як кувалда. А головне, що голова в мене насправді болить.
Нічні чергування вилазять боком. Старію я, мабуть. Раніш навіть не пам’ятала, де ця голова. Що б таке глитнути з аптечки, аби мій нерозумний чайник перестав нити зовсім чи заіржавів і відвалився, як непотрібний і чужорідний придаток організму “пристойної” жінки?
Так, треба просто відключитися, як я завжди роблю під час наших задушевних розмов з муттер, і думати про щось гарне, гарне і світле. А про що думати? Нічого світлого в голову не лізе, хоч умри.
Зараз-зараз, треба тільки напружити уяву. Уява догідливо підсуває тільки моторошно переламану ногу, яку мені привезли вночі. Тьху, халепа, зрозуміло, ногу привезли не окремо. А разом із двадцятип’ятилітнім тілом відчайдушного мотоцикліста.
Так, а нога ж погана, дуже погана. Начебто підлатали ми її нормально, але все одно треба самій простежити. Нашим дівулям-сестричкам тільки б по кутках курити та очима стріляти тим, хто одужує. Треба простежити. А з ногою ще, мабуть, доведеться повозитися…
Гаразд, досить про ногу. Ой, знайшла вихід – у ноги є власник, і дуже симпатичний. Буду про нього думати. Гарненький хлопчина, сам смаглявенький, а очі світлі. На якогось кіногероя схожий. Може, на Круза? Чи як там його? І тримався без криків, коли ми ногу… того.
Так, про ногу більше жодної думки, напівдумки. Пригадуємо тільки власника кінцівки. Обручки у нього на пальці не було, хоча хто з мужиків їх носить. Шмотки, одразу видно, дорогі. Хоч і брудний був, як чорт, адже довго по асфальті шкереберть летів. Терплячий, не скиглій. Зубки зчепив і мовчав. Тільки очиськами стріляв.
Закрутити з ним романчик, чи що? Пацієнти, вони завжди готові до лікарів підбити клинки. Це в них таке своєрідне почуття подяки за відновлення попсованих частин тіла.
Правильно, так і зроблю. Благо, в нас не Америка, до суду за те, що з пацієнтом спиш, не потягнуть. Буде він мене біля лікарні зустрічати з квіточками. Дівчата наші луснуть від заздрощів. Скажуть, от знову нашій бабусі щастя привалило.
Будемо ми з ним гуляти набережною. Хоча навіщо гуляти? Він привабливий, я скажено приваблива. Зрештою, можна і погуляти трішки. Дивись, і зима пролетить.
А по весні він мене кине, знайде собі яку-небудь лахудрочку юну. А я поплачу трішки, а потім… Потім обов’язково витягну з того світу принца. Він опритомніє, мене побачить, відразу покохає, ми одружимося, народимо табунець дітлахів, хоча про табунець мені думати пізненько. Стоп, ця казка світла, а отже, усе можна. Отже, народимося табунець дітлахів, будемо на вихідні у гості до мами ходити, станемо жити щасливо і довго…
– Дитино, ти мене зовсім не слухаєш. Ти така неуважна до мене. Ти чуєш, що я тобі кажу?
Звичайно, чую. Спробуй не почуй, коли годинником та по “чайнику”…
Любов КУЗНЕЦОВА
