Письменницю та казкарку, лауреатку та призерку престижних літературних премій Зірку Мензатюк війна застала на її Батьківщині – Буковині. Та вона не змогла бути далеко від дому, і швидко повернулася до вже рідного їй Києва. Письменниця каже, що спостерігати за подіями зі сторони часом важче, ніж бути в їх епіцентрі. Особливо, коли там усі твої рідні.
Пандемія не ставила нам стільки перешкод у спілкуванні, як повномасштабна війна, яка прийшла на нашу землю в лютому. Ще торік, восени, журналісти Район.Культура спілкувалися із Зіркою Мензатюк на врученні Премії імені Івана Корсака у Луцьку, де письменниця отримала нагороду за свій історичний роман для підлітків. Та на цей раз розмову допомогли влаштувати новітні технології смартфонів.
Спілкувалися про актуальне: війну у творчості та творчість у війні.
– Як змінилося ваше життя після 24 лютого, культурне зокрема?
– Перестала писати, точніше, навіть не намагалася. Дітям треба писати, маючи в душі любов і світло, а не тривогу і чорний біль. Потрібен був час, щоб вернути собі стійкість у нових умовах. Власне відсутність культурних подій стала особливо дошкульною. Я розумію, що війна – не найкращий час для ходіння по театрах. Але, з другого боку, як бути з тими, хто роками шліфував свою майстерність, а тепер позбавлений можливості працювати?
Хоч зрідка вистави мають відбуватися, а книжки виходити, і фільми теж. Хоча б задля того, щоб зберегти професійний рівень наших працівників культури. До речі, мені пощастило побувати на першому спектаклі, який давала під час війни Національна опера в Києві – на «Севільському цирульнику» в цікавій новій постановці. То було незабутнє враження, такі події мають потрясаючу силу!
– Того року, у Луцьку, ви отримали Премію Івана Корсака за свій роман «Як я руйнувала імперію» – про крах тоталітаризму та совєтів. Чи мрієте написати про крах і цієї імперії зла? Про рашизм та війну? Ви чи не єдина авторка, яка може написати про це для юної аудиторії.
– Недавно в Національному музеї літератури України між письменниками зав‘язалася дискусія: треба писати нинішнім дітям про цю війну чи ні, обходити стороною, бо в них і так травматичний досвід? Я вважаю, що обов’язково потрібно. Це як у темній кімнаті засвітити настільну лампу. Моя подруга, чудова письменниця Леся Воронина, що проводить зустрічі з дітьми-переселенцями, розповідала мені, як діти хочуть виговоритися, розповівши про пережите.
Їм потрібні твори, які несуть надію, допомагають перебути лихоліття, не зламавшись під його тягарем, не давши перетворити себе на жертву. Чи напишу і я про війну? Не знаю. Є письменники, що пишуть відразу, по гарячих слідах. Мені ж потрібен певний час. «Як я руйнувала імперію» я написала через два десятиліття після описуваних подій. І то не було запізно. Великі події – а ця війна належить до таких – ще довго привертатимуть увагу і потребуватимуть осмислення.
– Тоді ж у Луцьку Ви зазначили, що писати правду набагато важче, ніж вигадки. Як вам вдається ще й поєднувати це все: історичну правду та казкові вигадки? Це, мабуть, ще важче…
– У вигаданій історії завжди можна, скажемо так, вийняти з письменницької кишені якого-небудь чортика, щоб додати динаміки сюжетові. Реальність завжди буденніша, ніж карколомні пригоди у вигаданому світі. Поєднання одного й іншого мені тим і подобається, що можна розповісти про реальні речі, «приправивши» їх чарівністю, мов страву сіллю. Чи цукром, – це вже як до вподоби.
– А як ви думаєте, чи важче зараз буде писати таку літературу для українських дітей, які в мить стали дорослішими? Можливо, навпаки легше?
– Не легше і не важче. Попри все діти лишаються дітьми, з їхньою ранимістю, про яку письменник ніколи не забуде, з бажанням посміятися, з любов‘ю до таємничих, загадкових речей і так далі. І твори для них мають бути найрозмаїтіші. І ті, що проговорюють пережите. Але водночас дітям потрібні й веселі, сонячні, світлі книжки, що аж бризкають сміхом і наповнюють радістю.
– «Як я руйнувала імперію» свого часу розкритикувала «Московська літературна газета». Очевидно, правдиве слово – ще та зброя. І ми вже давно в інформаційній і пропагандистській війні, але чи могли ви тоді подумати, що ворог повністю поставить свій чобіт на нашу землю?
– Знаєте, як не парадоксально, але за деякі речі окупантам годилося б подякувати, якби не палке бажання, щоб вони повиздихали всі до єдиного. Бо зміною дорожніх знаків, щоб ніде, не дай Боже, не лишилось українського «і», вони натикують нас носом, аби ми знали, важлива мова чи ні.
Негайним поверненням на українську землю всіх тих Пушкіних показують, важливо чи ні, яку літературу ми читаємо, яку музику слухаємо, яке кіно дивимося. У мене, справді, давня персональна війна з російським і проросійським світом. Мою повість «Таємниця козацької шаблі» у часи Януковича теж викидали зі шкільної програми, щоб діти не читали про нашу славну історію, про героїчну боротьбу предків. Книжка також може ставати зброєю, коли вона несе важливі речі.
– Нашою суперсилою є наші традиції та звичаї. Великим досягненням нещодавно стало внесення українського борщу до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Ви маєте чудову книгу «Зварю тобі борщику», та на жаль її вже немає на полицях книгарень. Чи не думали перевидати книгу новим тиражем? Можливо, й іншими мовами?
– Про «Зварю тобі борщику» часто питають про перевидання, воно вже було й готувалося, та ковід завадив, ударивши по видавничій справі. Книжка вже й перекладена німецькою перекладачкою Лідією Наґель – для міжнародного книжкового ярмарку в Заарбрюкені. Мене запросили туди саме з читанням казок із цієї книжки. Так що наші страви цікаві не тільки нам.
– Ви плекаєте та цінуєте українську культуру, традиції. Чи маєте особистий топ список, що б ви теж обов’язково внесли до культурної спадщини ЮНЕСКО?
– У тому й річ, що наші звичаї прекрасні у своїй розмаїтості, повнокровності, у своєму багатстві, у якому, на щастя, вони збереглися. Моя дочка – тележурналістка Наталка Фіцич – зняла цикл програм і випустила книжку «Культ предків» про маловідомі українські звичаї. Там кожен звичай – неповторний і вартий збереження. Тому мій список буде – все, що в нас є!
– У своїй творчості ви розповідаєте й про українських відьом. Ці персонажі нині стали теж одним із символів боротьби проти рашистів. Вони їх бояться, очевидно, вірять. А чи вірите ви в існування відьомської української сили?
– От і чудово, хай рашисти бояться – і українських чортів разом із відьмами. А от у дитячій літературі я ставлюся до відьом з обережністю. Вони в мене, як правило, негативні персонажі.
– Знаю, що ви любите Гоголя. Яке Ваше ставлення до російськомовної літератури? Чи вважаєте ви злочином – читати того ж Гоголя мовою оригіналу?
– До Гоголя в мене особливий сентимент: колись мій дід Олександр читав мені малій його твори. Дід не знав російської, і вимовляв російські слова на український лад, а я вважала, що так і має бути. Зате я буквально мліла від таємничого Києва зі «Страшної помсти», від чарівних картин українського села. Тому, без перебільшення, одну з ниточок у мій патріотизм заплів і Микола Гоголь. Щодо Гоголя, то варто побувати в його рідних місцях, варто ґрунтовно ознайомитися з його біографією, перш ніж робити висновки. Тарас Шевченко звертався до нього «Великий мій друже», і це – про спорідненість душ, а не приятелювання.
– А як ви ставитеся до радянської і російської літератури?
– Радянська і російська літератури – різні речі. Російську, справді, треба вичавлювати з українського простору, де вона посіла невиправдане місце. Я жахнулася, коли недавно прочитала, що зі шкільної програми викинуто сорок, аж сорок творів російської літератури! Як могло статися, що на тридцять першому році незалежності діти читали суцільну русню?
Тож маємо сусідів: і поляків, і білорусів… Чи в тих нема літератур, чи нема що читати? Але ж ні, ми теліпалися за російським хвостом, ніби в світі нема нічого іншого.
Українська радянська література потребує перепрочитання. Щоб, як жартував мій чоловік, «мухи були окремо, і котлети окремо». Деякі наші молоді письменники так завзято виступають проти всього радянського, аж самі уподібнюються до більшовичків, котрі йшли потоптом по попередниках, щоб на руїнах збудувати нове.
– Кого любите із радянських українських?
– Люблю Тичину, люблю Рильського, люблю аж жах! «Собор» Олеся Гончара і «Мальви» Іваничука, і «Диво» Загребельного, і багато інших творів, які в той час плекали любов до України, будили й зворохоблювали суспільство. До речі, тепер у мережі гуляє вірш Павла Тичини «Я єсть народ…» У радянській школі ми вчили той вірш напам‘ять. Але ж сильний вірш, але ж і сьогодні відлунює!
– Ви полюбляєте подорожувати Україною. Чи мандрували Волинню?
– Так. Колись мій однокурсник, тепер відомий письменник Віктор Мазаний привіз в університет сон-траву і роздарував дівчатам. Дотоді я ніколи не бачила цих квітів, у моїх краях вони не ростуть. З того часу я хотіла побачити Волинь.
Читайте також: Портрет зі спогадів. Яким запам’ятали Івана Корсака колеги та друзі
– Про щось написали би книгу? Про ліси і озера, чи, може, про старовинні міста: Луцьк чи Володимир?
Їздила до вас у творчих справах, бували разом з чоловіком, возили онучку. Шацькі озера, які оглянула майже всі. Ох і бурчав чоловік, коли ми до декотрих добивалися, боявся, що й машину втопить у болоті; Лесине Нечимне, Колодяжне; Оконські джерела, звідки неодмінно мали набрати води в Київ; та й сам Луцьк, із його давньою фортецею… Люблю Волинь! І герої моїх книжок теж люблять її і залюбки там мандрують, як, наприклад, Наталочка з «Таємниці козацької шаблі».
– Чи є зараз якийсь процес написання, можливо, нової книги?
– Нова книжка написана, і чекалося на її вихід, та війна завадила. А шкода, бо там ідеться якраз про наші стосунки з росіянами. То третя частина до «Таємниці козацької шаблі». Друга, «Дике літо в Криму», про наших сусідів кримських татар, а третя – «Відчайдушні вершники». Це про загадкові місця Подніпров‘я, з пригодами страшними й небезпечними. Треба ж було нарешті розказати історію привида з «Таємниці козацької шаблі», про якого діти найчастіше запитують на зустрічах.
– Ну що ж, можливо, ваша нова книга, як дочекає виходу у світ, знову приведе вас до Луцька на чергове нагородження…
– Дякую щиро! Але про премії рано думати, коли навіть вихід книжки через війну дуже туманний…
Авторка – Ірина Остапчук
