…Світлані хотілося погасити світло й забитися десь далеко, в якийсь куток, щоб її ніхто не турбував. Усі почуття були загострені до краю. Навіть звуків власних кроків її барабанні перетинки, здавалося, не витримували, а світло вуличного ліхтаря скидалося на великий прожектор. Не могла ні думати, ні дихати. Завмерла й сиділа, втупивши погляд в нікуди…

Завтра їй виповниться двадцять вісім. Не буде гарно сервірованого столу, вишуканих напоїв, не буде свічок. І не буде нікого. Розколювалася від болю голова, а минуле яскравими картинами спалахувало перед очима…
Народилась у заможній родині, була одиначкою в батьків.

Після школи вступила до інституту. Але на другому курсі вийшла заміж, приголомшивши батьків звісткою про те, що вагітна. Ігор не кинув напризволяще, а одружився з нею й дарував палке кохання.

У неї було все: коханий чоловік, маленький синочок, люблячі батьки, машина й квартира. А коли в жінки є всього удосталь, то вона починає щось шукати. Й неодмінно береться пиляти гілляку, на якій сидить.

Світланині подруги зібралися до Італії, бо не хотіли тут, у рідній Україні, животіти за якісь копійки. Несподівано для усіх рідних захотіла з ними поїхати й Світлана. Ні мамині сльози, ні батькові вмовляння, ні категоричні розмови з Ігорем, ні навіть плач п’ятимісячного синочка – ніщо не зупинило її.

– Їду – і край! – кричала вона. – Я хочу жити, а не животіти! Хочу зайти в найдорожчий магазин і купити собі й дитині усе, чого забажаю, незважаючи на ціну.

Світлана таки поїхала до Італії. Попервах дівчата ніяк не могли знайти роботи. Улаштувалися десь аж через півроку. Світлані довелося доглядати істеричну бабусю, яка кидала їй в обличчя усі зготовані нею страви. Вечорами плакала, але вороття не було.

Через рік захворів синочок. У нього виявили запалення легень. Видно, старенька сусідка, на яку лишали дитину (бо всі працювали), десь не догледіла його. Поклали в лікарню. Та як медики не боролись за життя хлопчика, дитятко померло. Світлані ніхто не повідомив – однаково приїхати не змогла б.

Після смерті синочка Ігор дедалі рідше з’являвся вдома. Через два роки повідомив, що йому потрібна дружина поряд, а не в Італії. Щиро подякував батькам Світлани за все, зібрав речі й пішов.

Тихо і сумно стало вдома, мати щораз частіше витирала сльозу й хапалася за серце. Не втішали навіть подарунки, що їх передавала донька, а над дитячими іграшками та вбранням ридала невтішно вечорами.

…Світлана готувалася їхати у гості в Україну, бо ж Ігореві мало виповнитися 40 років – таки ювілей! Це ж шість років вона не була вдома! Який уже її синочок? Чи впізнає її? Як Ігор? Чи змінився? Чи ще кохає її? Чи здорові батьки?

…Зайшла до під’їзду. Піднялася на другий поверх. Натиснула дзвінок. Тиша. Дивно, адже вже вечір, усі мають бути вдома. Подзвонила до сусідки. Та відчинила двері і, не впізнавши Світлани, спитала:
– Вам кого?
– Це ж я, Світлана, сусідка ваша. З Італії приїхала… Де ж мої усі?
– Твоя мати в лікарні, учора «швидка» забрала.
– А Ігор де? – спитала.
– Тобі батько усе розкаже, – сказала жінка й зачинила двері.
Свої речі вона залишила у сусідки й негайно поїхала до лікарні. Зайшла в палату й не упізнала своєї матусі – на ліжку лежала бліда сива жінка із заплющеними очима.
– Мамочко, матусю моя, прости мені… – припала до неньчиних рук, що лежали поверх ковдри, й почала їх цілувати. Хтось узяв її за плечі й відвів від хворої. Обернулась, а то батько! Впала йому на груди, заливаючись слізьми.
– Мами не хвилюй. Їй дали снодійне. З нею погано – інфаркт, – тихо сказав батько.
Але наступні неприємні новини її геть приголомшили.
– Доню, кріпись. Ти маєш витримати все. Твій синочок помер, а чоловік одружився… Що ж ти накоїла? Сама зруйнувала своє щастя…

Світлана не вірила власним вухам. Як так? Вона ж хотіла якнайкраще! Вона вже не плакала. У мозку засіла єдина думка: „Хоч би мама вижила”.
Наступного дня мама побачила її.

– Донечко моя, повернулась. Бідна моя пташечко… Ластівочко моя… Повернулась із теплих країв на свою рідну Україну. Я більше тебе ніколи нікуди не відпущу, – не стримувала сліз мама.
– Добре, мамочко, добре, мамусю, – запевняла дочка. – Я обіцяю, що не поїду ніколи й нікуди.
Але матуся померла… Тихо… Уві сні… Зболене серце не витримало…

Через два місяці після похорону матері Світлана відкрила маленький магазин. Одного дня туди зайшов красень мужчина. Світлані він одразу ж сподобався: і красивий, і культурний, і вбраний із шиком. Підійшов до неї і з усмішкою запитав:
– Ви мені не допоможете? Мені потрібен годинник для товариша, але ніяк не можу підібрати такий, як треба.
– З радістю! – усміхнулася Світлана.

Вона почала пропонувати усі годинники, які були в її магазині, але клієнт заперечно хитав головою. Світлана очей з нього не зводила: „Така усмішка, така зачіска, такі руки доглянуті… А зріст який! А костюм!”
– Добре, дякую. Шкода. Дуже шкода, – і попрямував до виходу.
– Зачекайте! – мало не кричала Світлана. – Я вам допоможу. Моя подруга теж має магазин. Я подивлюсь у неї. Що б ви хотіли?
– Якби був годинник марки „Тіссот”, я узяв би, – тихо сказав він.
Увечері Світлана бігла до подруги. Такого годинника у неї не було, але вона знала, де є. Через годину Світлана тримала його в руках.
– Я беру. Скільки?

Заплативши гарні гроші, вона, щаслива, пішла. Наступного дня, мило привітавшись, зайшов клієнт і з усмішкою вимовив:
– Є надія?
– Я його маю! – усміхнулась у відповідь Світлана.
– Скільки? – тримаючи годинник у руках, спитав.
– Я вам його дарую, – вирвалось у неї.
– Мене звати Святослав. Чи можу запросити вас на вечерю до ресторану з гарною музикою?

Вечір минув чудово. Світлана вже по вуха була закохана у Святослава. А через тиждень він переїхав до неї. Батько запитав у доньки:
– Скільки часу ви знайомі?
– Татусю! Я щаслива, ми створені одне для одного! Я без нього не житиму!
– Що ти про нього знаєш? Де працює?
– Таточку, у нього власна фірма.
– Де та фірма? Як називається? – не здавався батько.
– Татусю, я тобі розповім пізніше.

Три тижні молодята жили як у сні. Світлана зняла в банку заощадження, і вони придбали нову машину. Святослав пояснив, що власну він подарував братові, а той повіз дружину з дітьми до моря. Світланин батько пішов жити до своєї сестри – так йому не подобався новий зять.

Одного дня Святослав захворів й залишився вдома. Увечері, повертаючись із магазину, Світлана не побачила біля під’їзду машини. „Куди ж він, хворий, поїхав? Та ще й без мене…” – гадала вона. Увійшла у квартиру й охнула: усе було перекинуто, а речі Святослава зникли разом з її речами. Не було золотих прикрас, відеомагнітофона, дублянок, фотоапарата, телевізора і ще багатьох речей. Навіть ковбаса й ікра з холодильника зникли.

У міліції Світланину заяву прийняли, обіцяли знайти злодія. Подруги питали: „Де ж твій Ромео?”. Батько сердився, кричав і пішов знову до сестри. А Світлана плакала й не знала, що робити.

…„Італія, Італія, сонячна країна”, – горлав хтось на вулиці.
Світлана затулила вуха…

Олена Юзвяк