Наша підсвідомість безпомилково розпізнає загрозу і подає безперервний сигнал тривоги. Вона, так би мовити, думає, що ми глухі дурники і не чуємо сигнал, ось і не йдемо від небезпечної людини. Значить, треба сигналити голосніше! Сильніше!
І в кров викидається все більше небезпечних «гормонів стресу». Виникає параліч симпатичної нервової системи, як це називав антрополог Стівенсон. Зрештою справа може скінчитися погано. Як в знаменитому експерименті, коли овечку і вовка прив’язували поруч, але на безпечній відстані один від одного. Зрештою бідна овечка вмирала від розриву серця, хоча вовк не заподіював їй шкоди. Просто дивився, спостерігав …
Так і людина влаштована. Якщо вона постійно змушена перебувати в суспільстві того, кого підсвідомість розпізнає як небезпечний об’єкт, виникає спочатку погане самопочуття, а потім – захворювання. Навіть якщо неприємна, «небезпечна» людина просто перебуває поруч і дивиться. Сидить в кабінеті поруч, їде в одному купе, приходить в гості на правах родича …
Така вже у організму «хімія», нічого не поробиш. А мотузка, яка нас тримає, це родинні зв’язки, наприклад. Виховання, ввічливість, інтелігентність, інші страхи; як це я попрошу начальника пересадити мене в інший кабінет? Або сам пересяду на інше місце? Хіба не запрошу злу двоюрідну тітку на іменини?
Але сигнал тривоги буде все голосніший і голосніший. І треба згадати, що ми – не овечки. І не прив’язані в буквальному сенсі слова. Єдиний спосіб – це відійти на дистанцію. Іншого способу немає”.
