…А ти не змінився анітрішки, тільки зморшка біля губ стала глибшою. Не хвилюйся, тобі личить. Чому я не маю її пам’ятати? Я все пам’ятаю, тобто не все, тільки найкраще…

Вона більше не ризикує будувати серйозні стосунки. Жінці більше несила витримати смерть коханої людини. Боїться тільки одного: щоб її «мітка» не передалася доньці.

Минув відведений мені максимум – сім днів. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла.

Вона працює в дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, в яких помирають діти. Це не робота, а кара. Потрібно вселити нове «навіщо» в головах мам і тат, які живуть на межі відчаю.

Коли мої подруги ще бавилися ляльками, я вже була заміжньою і чекала на донечку. Довелося швидко подорослішати. І коли їй виповнилося 10 років, мені було лише 23.

На десерт мій «улюблений» пункт – особисте життя. Якщо коротко, то підсумок жахливий – я розлучилася з А., почала зустрічатися з С., але С. подумав, що я досі кохаю А.

Іноді ми бурчимо, адже батьки надто сильно опікуються нами. Та ми вже дорослі врешті-решт! Але з роками розуміємо, яка важлива ця турбота, як вона гріє душу… Батьківська любов – це найдорожче! Вона – безцінна!