Йшлося до зими. Павлик при зустрічі обзивав шльондрою і плював услід. Вона все тягнула з рішенням щодо дитини. Ніби ще не пізно.

Він живе з вами тільки за звичкою, а кохає мене, давно… Ми були разом минулими вихідними, ми… Ви навіть у ліжку більше йому не подобаєтеся…

Чому мене, молоду, здорову, щасливу, це непокоїть? Маю на це причину. Сто причин. Вони мені болять, ятрять душу, і мовчати несила.

…А ти не змінився анітрішки, тільки зморшка біля губ стала глибшою. Не хвилюйся, тобі личить. Чому я не маю її пам’ятати? Я все пам’ятаю, тобто не все, тільки найкраще…

Вона більше не ризикує будувати серйозні стосунки. Жінці більше несила витримати смерть коханої людини. Боїться тільки одного: щоб її «мітка» не передалася доньці.

Минув відведений мені максимум – сім днів. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла.

Вона працює в дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, в яких помирають діти. Це не робота, а кара. Потрібно вселити нове «навіщо» в головах мам і тат, які живуть на межі відчаю.

Коли мої подруги ще бавилися ляльками, я вже була заміжньою і чекала на донечку. Довелося швидко подорослішати. І коли їй виповнилося 10 років, мені було лише 23.