До Нового року треба розібрати захаращену комору, попалити усе, що понадгризали миші, повимітати із закутків зіжмакані папірці.
Відсутність ніжки — не основна вада єдиної шафи на весь дім. Поличок зліва від внутрішнього дзеркала нема.
Двері підперті стільчиком. Можна годину стояти навпроти стіни і не второпати, що кільканадцять пар ключів роблять у рамках, але це не найдивніше, що може збити з пантелику.
Коли захочете побачити, що таке вересень, а потім жовтень, а згодом листопад, потрібно потрапити сюди на гостину. Цей дім – оаза.
Порозумітися зі світом, який відкривається, щойно переступаєш поріг, можна тільки мовою віри. Бо очі не звикли бачити у сучасному світі такий порядок.
На підвіконні у давній і пощербленій вазі з’являються огарки від свічок. Щоранку вона прокидається ще до сходу сонця, запалює свічечку на вікні і починає говорити. А коли світла в кімнаті стає все більше — задмухує вогонь і починає варити гарячий шоколад.
Ми прокинулися. Настання світанку ніхто не освятив ковтком гарячого шоколаду. Ніхто не піднявся з ліжка. Пововтузившись під ковдрою, заснули знову. Потім я прокинулася.
Двері були не для габаритних людей, але за необхідності можна було зверху та знизу відчинити клямочку і прочинити їх навстіж. Найчастіше це робили, коли приносили дрова, які складали справа попід стіною на висоту простягненої вгору руки. Це була моя робота.
Зліва від дверей стояло пружинисте ліжко зі здоровенними краплями роси на бильцях, у які цікаво було кривлятися, щоразу вигадуючи нову й нову мармизу.
Під ліжком був погріб. Маленький, такий, що лише кілька бутлів самогону вміщалося. Але це нікого не бентежило. Навпаки, була певність, що якщо будуть міліціонери шукати, то не знайдуть.
Над ліжком уздовж стіни була полиця, завішена синьою в білий горошок занавіскою, за якою зберігався мотлох. Старі конспекти старшої сестри з обліку й аудиту, переглядаючи які, твердо вирішила, що математики ніколи не буду вчити, аби, на лихо, не довелося незрозумілими формулами списувати стільки зошитів, коли виросту.
У списку «не вміти» було також зносити з горища слоїки під закрутки, бо спускатися драбиною і так не вельми весело, якщо дивитися вниз, а тут ще й однією рукою банку тримати треба. Розбила два слоїки, одного разу, – вирішила не вміти їх знімати.
Посеред кімнати була груба, до якої кріпилася жовта в маки занавіска на резинці. А зверху на тій штукенції лежали сірники. Цікаво було – сірничок за сірничком – викласти залізничні колії.
Кімната звалася коморою
Осінніми та зимовими вечорами там проходило моє дитинство. То була бабина кімната. Вона там спала, і я разом з нею. Бо ніхто так, як баба, не вичухував мені спинки. Перед сном вона співала мені народних пісень. Мої ноги з часом торкались билець – тоді, коли я головою впиралася у стіну.
Комори немає понад десять років. Стіну вибили і зробили велику кухню. Баба тужить досі за своєю комірчиною, де, як каже, мала спокій. І я маю причину згадати кімнату свого дитинства.
Там з’явилися мої мрії. Мрії, які здійснилися. Там я вивчила «Отче наш». Там написала перший віршик.
Ховалася в коморі, коли батьки сварились. Там, на поличці за синьою занавіскою в білий горошок, ховала подарунки, які заздалегідь малювала і ліпила до різдвяних свят.
Сьогодні плакалося. Напевне, за коморою, за недомріяними мріями, яких так тепер не вистачає.
Авторка – Мирослава ІЛЬТЬО