БУЧА. вул. Яблунська.
Ми вижили дивом.
Дивом – це коли ті орки вважають твого чоловіка нацистом, а він збігає з полону.
Але залишаємось ми.
Я та син 20 років.
І вони приходять і кажуть мені – доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел.
…але замість розстрілу сьогодні по плану – відрубання пальців.
Потім нас повертають додому з того підвалу, і з нами тепер живуть два орка.
А за парканом – снайпер.
Ми живі, тому що вони чекають, що чоловік повернеться.
В той час він переховується у сусідки на чердаку.
І все це бачить.
Так минуло 2 тижні.
Одного разу вони приходять і кажуть – мы забираем вашу собаку, она едет с нами.
Моя блакитноока хаскі!
І з’являється така в мені сила, що більше ніщо її не стримує:
ТА КАНЕШНА, СОБАКУ ВОНИ ЗАБЕРУТЬ, ЩАС!
Що, знову прийшли нас вбивати? – так я зустрічаю їх кожного разу, коли вони вриваються в мій будинок.
О 5й ранку, о 2й ночі або по обіді.
Сарказм ім’я мені.
«Ми жили… Жили? Живем! у Бучі», – історія сім’ї, яка втекла від війни
Два тижні я не виходила за хвіртку, а коли вишла – на вулиці не було асфальту. всюди висіли провода, на вулицях лежали мої розстриляні сусіди.
Я йшла по воду. Під прицілом снайпера.
За окупацію я схудла на 20 кілограмів, я не їла абсолютно нічого. Господи, можна, щоб не такою ціною?
Вони говорили між собою просто під моїм вікном.
“Будем отходить, нам же нечем воевать”
А наступного ранку вони їхали в бій, 40 танків чи як там воно, таки пихаті! Повернулися 4.
Так я зрозуміла, що треба протриматися ще трішки.
На подвір’я забіг поранений орк. Кров була всюди.
Він хрипів – перев’яжи..
Я сказала, щоб забирався звідси зі своєю кацапскою кров’ю, не треба мені осквірняти мою землю.
Мама померла під час обстрілу, а він став опікуном для братиків і сестричок
В той день, коли нас повели остаточно розстрілювати, чоловік зміг збігти з чердака.
Він бачив, що нас з сином повели.
Дорогою туди, я попросила на хвилину повернутися, щоб залишити їжу свекрусі, вона лежача.
Нам дозволили, я варила на вогнищі обід декілька годин.
Вони нас ненавиділи.
“Вы, сраные хохлы, вы не должны жить лучше, чем мы”
30 березня я пам’ятаю крики.
“скорее, садись, быстро!!!!” – вони всі посідали на свої танчики, і дуже швидко поїхали.
Стало тихо.
Пройшло аж 4 дні.
І з’явилися наші.
Це були КРАСИВІ ЛЮДИ. Якщо на старих російських шкарабанках висіло зазвичай по 10 огидних кульбатих орків, то тут на розкішних бронємашинах їхали кіборги.
Круті чоловіки, вони стомлено посміхалися нам.
Всі люди, хто залишився на нашій вулиці, всі виходили та ставали на коліна.
Ми плакали, махали руками, ніби в нас було по 10 рук, ми захлиналися сльозами.
Вони махали нам також, вони були прекрасні.
Навіть танки наші були інші – сучасні, потужні, це були ВОЇНИ, а не купка дегенератів.
Чоловік повернувся за 2,5 місяця, весь сивий.
Син живий.
Собака з нами.
Я ще нічого не пережила, не можу спати, не можу бачити свій дім.
Але я – українка, і це вже неможливо змінити.
Авторка – Лала Тарапакіна
