Про очікування батьків і нюанси посттравматичних станів Розповідає психологиня Світлана Ройз:
“Вчора йшли містом. Чую, за нами дитячий голос щось бубонить, а потім дорослий суворо каже: “Ну що ти поводишся, як дитина!?”. Обернулася – а ці слова каже мама дитині 4 років.
Я подумала, що батьки дуже втомлені, і так хочеться (і мені теж), щоб діти швидко реагували, були послідовними, не були такими емоційними, чули з першого разу, щоб у них нічого не падало з рук, щоб вони не залежали так сильно від нас… Але… Вони діти. І вони діти, що ростуть під час війни. Тому у своїх реакціях, поведінці, можливостях, концентрації, іграх, страхах – вони можуть ще й регресувати (повертатись у більш ранній вік).
Щоб відбувалось все, що нам хотілось, – важливий розвинений контроль + суголосність в роботі різних ділянок мозку. А саме частина мозку, що відповідає за контроль та аналіз наслідків – префронтальна кора (навіть, якщо вона вже активна в цьому віці) зараз пригнічена. А гіперактивна та, що відповідає за емоційні реакції (лімбічна система). Складність в тому, що у нас – дорослих – також.
Але діти не можуть самі себе регулювати – заспокоювати, пояснювати, направляти, давати підтримку. А ми це вміємо (хоч зараз це може бути складно – і нам важливо просити про допомогу).
Зараз дітям особливо важлива близькість
Я часто кажу на всіх зустрічах: зараз час окситоцину – близькості у всіх можливих проявах, на які тільки у нас вистачає сил. Зараз дітям особливо важлива близькість – хоч якийсь час, коли ми можемо бути емоційно присутніми, без телефону. Нехай це буде хоч 5-10 хвилин.
Будь-що, коли ми не жертвуємо собою, щось робимо не із відчуття “так роблять “хороші матері” – а те, що можемо робити із задоволенням, а якщо і з цим зараз складно, хоч з мінімальним бажанням.
У нас зараз може не вистачити сил грати з дітьми в рольові ігри. І діти можуть перестати в них гратися. (Це якраз ознака стресу та травматичного досвіду). Вони можуть грати в ігри з одним й тим самим сюжетом. Так психіка шукає вихід, шукає того, що може бути терапією отриманого досвіду.
Коли дитина виходить із телефону та планшету і повертається до ігор – рольових ігор, ігри де іграшки розмовляють, сюжет розвивається по ходу – вільної гри з відкритим сюжетом – це прекрасно! (Для мене зараз діагностичне питання – які ігри саме зараз обирає дитина).
Універсальний алгоритм дій
Мені дуже близька ідея – алгоритм, який використовують в багатьох напрямках роботи з травматичним досвідом. Він універсальний взагалі для різних ситуацій. Коли у дитини, особливо під час війни, сильна емоційна реакція, важливо:
- Нормалізація. Це нормально, що зараз складно заснути, це нормально, що складно зосередитись, це нормально, що ти злишся, що хочеться плакати… Наша нервова система так реагує на небезпеку, втому. Дивись, ми в безпеці. Ситуація складна, але ми в безпеці. Ми все для цього робимо.
- Близькість. Відновлення контакту. Я з тобою. я з тобою всіма своїми думками, почуттями, емоціями. Я буду з тобою стільки, скільки буде потрібно. Хочеш до мене на руки, можна тебе обійняти, міцно стисни мою руку.
- Заспокоєння. І тут саме практики, які могли б увімкнути парасимпатичну нервову систему. Послухай моє серце, візьми мене за руку, яку тобі колискову заспівати. Дихання, контакт із тілом. Потягнутись. Але тут є важливе: навіть за маленькою дитиною залишити можливість самостійних дій. Вона сама може взяти пляшку води і випити. Ми трохи відкриваємо для малечі, але саму кришку не знімаємо. вона може стиснути нашу руку, закрити блискавку куртки чи кофти, порахувати кроки до робочого столу, витерти калюжу.
- Перекидання мостика в майбутнє. Надія: мріяти разом про те що буде, коли війна закінчиться, коли ми повернемось, коли будемо спати в своєму ліжку, коли зустрінемося. І те, що має відношення саме до нашого часу. Нагадую про це кожного дня.
- Завершувати процеси. Щоб ми брали під контроль процеси пам’яті. Щоб повертали собі відчуття безпеки. “Тривога закінчилась – ми в безпеці”. Ми вже в укритті – ми в безпеці. Ранка більше не болить. Все закінчилось. Ти прокинувся – сон закінчився.
Post Views: 30