Лікарка Ірина Язова із сумнозвісної Бучі під Києвом два тижні після початку війни рятувала сусідів та незнайомих людей від поранень, приймала пологи, чого ніколи раніше не робила.

Тільки коли в її будинок прийшов російський загарбник, вона з трьома дітьми вирішила залишити рідне місто, – пише Оbozrevatel.

Зараз вона в Польщі, редакція зв’язалася з нею і попросив розповісти, що вона пережила в ті дні.

Ірина Язова працювала в Ірпінській міській лікарні завідувачкою приймального відділення, а останні два роки – лікарем-терапевтом у відділенні, де лікують коронавірус. Так вийшло, що Ірина із сім’єю залишилася у Бучі, коли почалася війна.

“Я якраз була на чергуванні, коли почалася війна. 25 лютого завідувач буквально вигнав мене додому, бо я не хотіла йти, кричала, що можуть бути поранені, знадобиться моя допомога. Але він сказав, що “навколо стріляють, бомблять, а в тебе вдома троє дітей. Поки що нікого немає, тому їдь додому і не мороч голову”.

Завдяки йому я опинилася вдома, тому що через день я вже не змогла б дістатися до Бучі, дорога прострілювалася”, – згадує Ірина.

Три години з простріленими ногами пролежав на вулиці, якою їздили російські танки

Одним із перших пацієнтів Ірини Язової став сусід з іншого парадного на ім’я Володимир. Чоловік відвідав знайомих у сусідньому ЖК та о третій годині дня 5 березня повертався додому. Тоді російські загарбники автоматною чергою прошили йому обидві ноги. Він три години пролежав на вулиці, якою їздили російські танки. Єдине, про що думав, щоб окупанти не переїхали його танком.

Пораненого побачили двоє сусідів, притягли його в під’їзд та покликали Ірину, яка кілька днів робила йому перев’язки та колола знеболювальні, доки його не забрали в лікарню.

“Він лежав у нашому під’їзді. Добре, що в нашому, тому що, наприклад, жінку з іншого будинку я змогла перев’язати лише один раз, потім через обстріл я вже просто не могла до неї потрапити. Тому Володі пощастило. У нього були перебиті обидві ноги. Куля пройшла через одну ногу, перебила кістку і вийшла через іншу ногу. Він ногами не рухав, він взагалі лежав і нижче пояса був нерухомий”, – каже Ірина.

Коли лікарка йшла з роботи в останній день, то попросила у медсестри трохи магнезії, щоб якщо у когось підвищиться тиск, допомогти. Тоді медсестра дала їй не лише магнезію, а й диклофенак, а також багато перев’язувального матеріалу.

“Я ще сказала, мовляв, куди ти мені стільки даєш, кого я там буду перев’язувати. На що вона відповіла: “Хтозна, хай буде”. І ось з цим “хай буде” я кілька днів перев’язувала людей. Пам’ятаю, що коли поруч у будинку орки розбили аптеку, то дівчатка із сусіднього будинку пішли і забрали медикаменти. Ми їх розсортували і віддали в лікарню. Потім я часто лаяла себе за те, що все віддала, мені дуже знадобилося б. Але хто ж знав, що так буде”, – каже Ірина.

Про те, що у під’їзді будинку лежить поранений і йому потрібна допомога, Ірина повідомляла всім. Знайомий військовий лікар із тероборони намагався прорватися до них, але не зміг. Багатоквартирний будинок на вул. Тарасовській у Бучі перебував в оточенні російських військових, тому під’їхати до нього було неможливо.

«Ми жили… Жили? Живем! у Бучі», – історія сім’ї, яка втекла від війни

Володимира до лікарні забрали 9 березня, у той день, коли Ірина із сім’єю вирішили залишити Бучу, оскільки в будинок прийшов російський солдат. Наразі поранений перебуває у лікарні у Боярці, йому провели операцію, встановили апарат Ілізарова. І коли дружина Володі телефонувала Ірині, то сказала, що він навіть зможе ходити.

Лікар, дизайнер і домогосподарка вперше в житті приймали пологи

Вперше у житті під час війни Ірині довелося приймати пологи. У сусідки вони почалися о 4-й годині ранку на 12-й день війни. Тоді вже не було світла, води, а буквально за кілька годин до цього відключили газ через пошкодження труби.

Нас було троє – лікар, дизайнер і домогосподарка, такі бабки-повитухи, у кожної була своя роль у цьому процесі. На світ з’явилася маленька Аліса, в холоді, темряві. Ми не гріли жодної води, просто обтерли її і укутали. Вона народилася напрочуд абсолютно чистою, мабуть, відчувала, в який світ йде і в яких умовах все це відбувалося. Добре, що у самої мами все добре пройшло, не було жодних ускладнень. Після пологів вони зі мною не зв’язувалися, знаю, що поїхали в безпечне місце в Україні. Але дуже хотілося б, щоб мама зателефонувала мені і сказала, що вони показалися медикам і що все в них добре.

Я провела у пеклі десять днів – під обстрілами, без світла, тепла і води

Були й інші випадки у домі, коли Ірині доводилося надавати допомогу. Підвищився тиск, гіперкриза, головний біль, блювання. Була ще одна вагітна, вона приходила в будинок, де мешкала Ірина. Але народжувати їй було ще рано. Щоправда, в лікарню її вже не пустили, оскільки установа евакуювалася 11 березня. Тому про долю майбутньої мами лікарка нічого не знає.

А 9 березня з’явився російський солдат, він увійшов у двір. І тоді стало зрозуміло, що Бучу треба терміново покидати. Ірина ще чинила опір, у неї тут були пацієнти. Але чоловік сказав, що у Володі вже все гоїться, новонароджена дівчинка дихає самостійно і в неї все добре. Потрібно подумати про своїх трьох дітей.

Під кожним деревом труп, а в кожному дворі – російський танк

“Я роздала всі ліки, пояснила, кому що треба робити. Ми сіли в машину, взяли собаку, кота, ще сусідську дівчинку і поїхали. Дорогою три години стояли в окупації у росіян на їхній базі на склозаводі. Нас туди загнали, обшукували машини, знімали відеореєстратори, перевіряли телефони, просили все видалити. Вони не стріляли, але було страшно, бо ми бачили той жах, через який нам довелося їхати. Під кожним деревом труп, а в кожному дворі – російський танк. Потім нашу колону роз’єднали, машину оточили танками, підійшов російський солдат і став питати, куди ми їдемо. Це тривало 5-7 хвилин, а здалося вічністю. Потім знову зупиняли, перевіряли багажник”, – згадує ту дорогу з Бучі лікарка.

Тільки коли вони опинилися на території, де стояли українські війська, відпустило. Там зустрічали волонтери, годували гарячою їжею, давали чай, молочні продукти.

Далі вирішували, куди їхати. Чоловік Ірини залишився в Україні, а вона з дітьми поїхала в Польщу, друзі допомогли із житлом, нині вони живуть у невеликій квартирі.

Ірина зовсім не вважає себе героєм, вона каже, що в тій ситуації робила те, що мала і могла зробити, щоб допомогти людям.