Це Микола. Йому 53. Він живе у Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши цигарку, починає говорити.
Він живе у підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік – управдом у п’ятиповерхівці. Каже, не міг не лишитися. У перший день боїв у Бучі в його вікна прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке загорілося. На щастя дітей він на той час вже евакуював. Вогонь потушили, й одразу разом з трьома друзями спустили усіх стареньких і жінок у підвал, і самі перебралися туди.
Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися у кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда, сказали, що йому нема 50, а отже може воювати. Поставили на коліна і вистрелили у голову.
Леоніда Микола поховав першим. Прямо надворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.
За кілька днів не стало й Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити і отримав кулю. Просто так. Без жодних слів і попереджень.
Коли бої посилилися, росіяни немов оскаженіли, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу – приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді вирішили запертися. Під вечір солдати почали гатити. Кричали, аби відкрили. Перш ніж залишити місто, ймовірно, хотіли удертися аби розстріляти усіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.
Не змігши виламати двері, кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який лишився живий разом з Миколою. Вибух. А після нього тиша. Цілу добу його тіло пролежало на скривавлених сходах. Лише на наступний день у двері постукали знов, сказавши: “У вас є 20 хвилин аби усе прибрати”. Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.
Рештки Микола зібрав у пакет та викопав нову могилу. Вже третю. Каже, розкопати землю глибоко не зміг, мало часу, та і роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє, і прийдуть бродячі собаки.
Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола – мій герой. Бо побачивши найгірше у людях він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився – розплакався і подякував, що його просто вислухали.
Дивлячись на братські могили, де з-під піску стирчать окачанілі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.
Автор тексту і фото – Oleksiy Pshemyskiy
