Консультує психологиня Юнона Лотоцька:
Психіка – як дихання. Є вдих і є віддих. Коли вдихаємо – ми драйвові, зібрані, дієві. Зараз ми видихаємо. І треба знати, що робити, щоб зберегти сили і надію.
Зараз для нашої спільноти настає час видиху: драйву і сил суттєво менше, енергії менше, емоції акварельні і змішані. Складні несмачні коктейлі з неяскравих емоцій: сорому, провини, болю, образи і безсилля. Дитяча така позиція – ото би воно десь зникло!
Видих небезпечний тим, що розслабляється затиснуте в камінь тіло, душа, серце, думки…
Взагалі-то, розслаблення – то благо. Але на цьому вдосі ми заморозили стільки болю, горя і страхів – що тепер, на видиху – вони, як кістки з вічної мерзлоти, виступають самими негарними частинками.
Хтось фізично зліг з простудою, вивихом чи т.і. Хтось сховався в мушлю апатії і мріє лиш повернутись лицем до стіни, хтось здатен лиш на пасивну таку, як кажуть, токсичну агресію. Конфліктність без сили. А це значить – звинувачувати, осуджувати, ображатись, сваритись з-за рогу вулиці. Тобто, крім просвітлених – решта спіймає хвіст свого отруйного ящура.
Видих – біль без сили, він здатен розплавити надію і сенс… Тому важливо робити з тим щось:
- поясніть собі, що відбувається;
- прийде усвідомлення, наскільки все буде важко, бо шок проходить, і приходить кризовий період… довгий, часто виснажливий, дуже витратний;
- прийміть свої ок і не ок прояви, як факт;
- спробуйте тримати в голові, що більшість конфліктів зараз не потрібні і спровоковані болем, який жодна сторона конфлікту не здатна вирішити; джерело болю в іншому місці;
- видих – то туман. Не кваптесь бачити сенси. Хай сенси будуть календарними: коли скінчиться осада, коли вивезу рідних, коли зло буде знищене, коли повернусь додому, коли відновлю з дитиною онлайн заняття… потім туман розвидніється і все буде ясніше;
- єднання: зі своїми, з рідними, важливими – всі вони зараз по півсвіту розкидані, але єднання – це не про географію;
- посильна діяльність на благо собі, іншим, країні. Посильна – головне слово. Бо то – надовго;
- питати себе – яка моя участь в цьому? Що я зараз можу зробити, аби стало краще? Мені і решті?
- де мої опори зараз? (нагадаю: довоєнні опори часто довоєнні, тобто не працюють) наприклад, моя опора зараз – це волонтерство і прогулянки. Це душ і чай. Як не дивно, красива природа і обійми.
І після видиху – має бути вдих! І розквітнуть крокуси. І виклюнуться тюльпани.
Навіть не мені, не нам – а просто! Десь у зруйнованому рашистами моєму дворі, крізь бруд і попіл засяє маленька ясна і чиста квітка надії.
І туман піде.
