Через наше місто їхав чорний бус з табличкою “200”. Він пригальмував у потоці авто на світлофорі. Першим, здійнявши шапку і вказавши рукою на бус, опустився на коліна літній чоловік. За ним усі, хто стояв перед пішохідним переходом.
Опустились на коліна якось так миттєво, не задумуючись, просто у розмерзлу весняну багнюку, яку залишили ремонтники Водоканалу. Лише одна дівчинка років семи акуратно підмостила собі під коліна полу маминого бежевого пальта.
Люди схилили голови, чоловіки поважного віку стискали шапки побілілими пальцями й глибоко зітхали, жінки хрестилися, хлопчик прошепотів: “Наш солдат”. Дівчинка, що стояла навколішки на полі маминого пальта, поправила його: “Герой!”.
Люди, які переходили з протилежного боку, спочатку не зрозуміли, але побачивши буса, стали навколішки просто на дорозі.
В бусі прочинилися двері, визирнула заплакана жінка. Мати…
Літній чоловік кинувся до неї, вхопив за руку й поцілував бліді пальці…
Ми переможемо.
Ми переможемо цю ненависну орду. Задля світової гармонії. Заради відновлення історичної справедливості. Для повернення собі нашої історії, здобутків нашої культури, спадщини предків.
Заради всього святого ми їх переможемо.
А найбільше – заради однієї єдиної священної мети, щоб московська орда ніколи більше не порушила наших кордонів і не відбирала в наших дітей життя.
Автор – Любов Бурак
