– Що знову сталося? – спокійно запитав Степан, хоча він і сам вже зрозумів, що сталося.

– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.

Теща, почувши таке, подивилася на дочку дивними очима і мовчки пішла в свою кімнату.

– Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини.

– Ще й як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах.

– Скільки можна це терпіти? У мене вже сил ніяких немає!

– Скільки потрібно терпіти, стільки і можна. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв з рук дружини спотворений чайник і посміхнувся. – А за чайник не переживай, я тобі новий куплю

.- Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять здати її в притулок для старих. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом з дітьми підемо на вулицю.

– Ну, спалить, так спалить … – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля … Просто, тепер нам потрібно перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі.

– Досить знущатися наді мною! – Дружина закрила свої вуха руками. – Всі з мене знущаються. І мама, і ти … Я так більше не можу …

– А я і не знущаюся. Вона твоя мама, і значить, ми зобов’язані дбати про неї. Деменція – це старече. Це не лікується. До речі, і ми з тобою коли-небудь можемо цим захворіти.

– Ні, я не зобов’язана таке терпіти … – перебила його Маргарита. – Будинки для старих людей для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити. Розумієш ти це, чи ні? Я маю право пожити спокійно?

– Ні, – твердо сказав Степан.

– Що ні?

– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано не просто так.

– Говори що хочеш, але на цей раз я поступлю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма доступними засобами захищати своє вогнище. І я його буду захищати.

– А те, що вона твоя мама, тебе це вже не хвилює?

– Я буду її відвідувати. Кожен місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею буде стежити кілька пар очей, її будуть годувати тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, що скаже. Тут я на неї кричу, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Все! Досить мене вмовляти. Я не дитина.

– Добре, – раптом кивнув він.

– Нарешті, ти погодився, – зітхнула полегшено Маргарита.

– Я прямо зараз піду за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки, і знаю, з чого треба починати …

– Добре … – знову кивнув Степан.

– Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.

– Куди підеш? – не зрозуміла вона.

– Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього якраз Танька поїхала до доньки в інше місто, щоб допомагати з онукою.

– Стривай! До якого ще брата ти зібрався?

– До Володьки …

– Я зрозуміла, що до нього. А чого це ти до нього намилився?

– Маргарита не розуміла, що задумав чоловік.

– Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я.

– Спокійно сказав Степан.

– Назавжди.

– Ти, що з глузду з’їхав?

– Дружина стала повільно осідати на стілець.

– Ти мене, кидаєш, чи що?

– Ні, я не тебе кидаю.

– А кого?

– Я кидаю незнайому мені досі жінку, що задумала кинути безпорадну маму, яка випадково опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність вчинити зраду по відношенню до найріднішої людини … Ні … Пробачити це – вище моїх сил …

– Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля … Це страшна втома … Це страх зійти з розуму …

– І знову – ні. – захитав головою. – Ти сама собі брешеш. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш з власною матір’ю, значить, ти це коли-небудь зможеш зробити і зі мною, і навіть з будь-яким з наших дітей … Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше …

– Ти що говориш? – лице Маргарити раптово потемніло. – Причому тут ти і наші діти?

– Ось чому. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдем на море. Я тобі слова не скажу. Я ж розумію, що сили у людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність в людині – вона або є – або її нема. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній будуть бачити тільки божевільну … Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому …

– І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита.

– Знову терпіти?

– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай … Вона, здається, дуже хотіла чаю…