СЮРПРИЗ ДЛЯ ПОДРУГИ-СВАШКИ

Земля таки направду кругла, як полюбляємо висловлюватися, коли за тридев’ять земель зустрічаємо когось із знайомих. А з нашими героями трапилося ще й не те: протягом багатьох років вони одне про одного майже все знали …заочно. Толя та Ірина листувалися зі спільною знайомою Оксаною. Вона й оповіла їм про кожного. Зустрілися двоє листовних героїв теж по-незвичайному…

– Я знала про те, що в санаторії, де оздоровлювалася, має бути й Толя Волошин, – розповідає 29-річна щаслива наречена Ірина Строй. – Звісно, про це мені доповіла Оксанка… Але ж не буду я бігати скрізь і запитувати в кожного, чи ти не Волошин?.. Тож ми вичікували слушної нагоди…

– Одного разу випадково розговорилися і якоїсь миті увіп’ялися одне в одного поглядом, – додає новоспечений молодий 31-річний Анатолій. – Ірина, певно, щось відчула, тож запитала відразу: «Ти Волошин?» – «А ти Ірина?» – не забарився з питанням і я… Наша свашка Оксана тоді теж тільки-но вийшла заміж, тож із чоловіком приїхала нас навідати й познайомити. Та ми їй влаштували сюрприз: стали на ту пору вже добрими знайомими…

Після відпочинку Ірина з Ігорем роз’їхалися по домівках. Але отих кілька днів, що їх провели разом, стало, аби обоє зрозуміли, що подобаються одне одному. Щоправда, бачитися не випадало: не було можливостей.

– Але ми щодня зідзвонювалися, по шість-вісім разів на день розмовляли, – далі розповідає Анатолій. – А невдовзі в мене виникли великі проблеми зі здоров’ям, тож я тривалий час відлежав у лікарні…

– Ми тоді разом пережили дуже важкі три місяці, – згадує події дворічної давності Ірина. – А після лікарні Толя поїхав не додому, а до мене…

ПРО ВІЗКИ ВСІ ЗАБУЛИ…

Закохані пожили разом в Іриних батьків, але після лютих зимових морозів хлопець усе ж поспішив до матері, що сама господарює в селі на Черкащині. Попри хворі ноги, Анатолій – найперший неньчин помічник, адже ще коли був зовсім маленьким, його батька не стало… Однак на чергову зустріч із коханою не довелося чекати надто довго: цього разу вже Ірина зважилася приїхати до милого у день його народження…

Годі передати почуттів, що переповнювали кожного з присутніх на незвичайній шлюбній церемонії Анатолія та Ірини. Хтось стиха втирав сльози, хтось усміхався в унісон із розкішною, наче білосніжна лебедиця, нареченою та гордим і впевненим у собі молодим… Інвалідних візочків ніхто, здавалося, й не помічав…

Звісно, не менш радісними цього дня були і їхні мами, що теж сяяли від щастя, тому раз по раз втирали непрохані сльози… «Що ж тут казати… – зголосилася на кілька слів Іринина ненька, яка метушилася, аби нічого й ніде не проґавити, за все й про усіх подбати. – Моя донька завше мріяла про весілля, білу сукню. До того ж усі її подруги, однокласниці заміж уже повиходили… Вона не раз зізнавалася мені, що хоче виглядати так, як усі дівчата-наречені. І її мрії збулися…»

Найбентежнішим видався момент, коли молоді обмінювалися обручками. Малюсінькі незграбненькі пальчики Ірини (у дівчини травмована шия) так уперто намагалися надіти перстень на Анатолієвого безіменного… На весіллі Анатолій намагався не випускати Іриних рук…

ЛИХО СПІТКАЛО ОДНОЧАСНО

…А п’ятнадцять років тому їх обох майже одночасно спіткало лихо. Анатолій допомагав готуватися братові товариша до весілля і впав із дерева…

– У нас на Черкащині звичай такий – весільного намета прикрашати гіллям сосни, якого треба було чимало наламати. От я й узявся до цієї роботи… Сталося як сталося…

– А я невдало пірнула у воду, – ділиться власною історією Ірина. – Мені було чотирнадцять, така собі спортсменка-активістка, кандидат у майстри спорту з плавання… Але то таке, – швидко змінила тему. – Це все було так давно, забулося. Нині ми живемо по-іншому… І головне – такі щасливі! Нам добре удвох, цікаво, завше поговорити є з ким. Разом набагато легше…

Волошини вже й спланували, як житимуть далі: взимку – в одних батьків, а на літо неодмінно їхатимуть до інших. Мріють і про діточок: стількох, скількох Бог пошле, раді будуть, якщо й цілою футбольною командою ощасливить…

– Коли ми разом, то з усім самі даємо раду: і їсти готуємо, і перемо… Ой, щоправда, пере Іра…

– Але ж ти мені допомагаєш…

– Ну, так… І їсти разом готуємо…

– Ми всюди разом… І не тільки лежимо й мріємо, а робимо все для того, щоб ці мрії збувалися…