Світлана – мій ангел-охоронець зі шкільних років. Якщо проілюструвати наші стосунки, вийде комікс із кількох малюнків. На першому я ридаю на Світланиному плечі, на другому Світлана усміхається, як Джоконда, і каже: «Заспокойся. Якщо життя підкинуло лимон…» Світлана приготувала «лимонад» з мого провального вступу до медінституту, відвівши за руку в інший храм науки.
Утішала мене після кожного невдалого роману. Він був найкращим, щоразу повторювала я. А Світлана казала: «Хіба він найкращий? Та він руки об штани витирав! От наступний буде ідеальний!» Я їй вірила і через місяць ішла на побачення з новим кавалером. А потім життя знову підкидало лимон… Але коли подруга – майстер із приготування «лимонадів», хвилюватися немає причин.
Світлану ми віддали заміж, щойно склали третю сесію. Подруга приголомшила: «Ми з Вовчиком заяву подали». Про Вовчика було відомо лише те, що він добрий і високий. І він – «винуватець» Світланиного округлого животика, який з’явився після поїздки на батьківську дачу. Я була шокована: ще вчитися і вчитися, які можуть бути діти? «Думаю, буде дівчинка, навчання не кину, впораюся», – сказала Світлана. Усе так і було: дівчинка і жодної заваленої сесії.
Про те, як Світлана любила Вовчика, я дізналася після того, як він пішов. Одного дня він просто випарувався. «Володя не висипається, дитина кричить, його не люблять і не цінують!» – пояснила телефоном Вовина мама.
Я прийшла до Світлани з тортом, пляшкою вермуту і помаранчевим плюшевим ведмедиком для малої Янки. Пішов – і чорт із ним, намагалася я розрадити подругу. Теж мені, глава сім’ї! Ти встигала і вчитися, і підпрацьовувати, і за дитиною доглядати. А Вовчик тільки й знав, що нюні розпускати і матері скаржитися.
Світлана гладила плюшеві вуха ведмедя, дивилася у вікно і тихо мовила: «Дурна ти. У цьому і було моє щастя – ночами писати реферати, вдень готувати, прати, гуляти з Янкою… Мене не лякає море доручень, мені страшно, коли нема про кого піклуватися. Знаєш, що говорять мудреці? Пекло – те місце, де нікому допомагати і нікому служити». А потім вкотре повторила: «Впораюся».
Я пінилася, розповідаючи про свою підлу колегу і допомагаючи Світлані вивозити з під’їзду візок. «Які дурниці, – відказувала подруга, – хіба можна вважати це «лимоном»?»
Раптом за спиною почувся чоловічий голос. Літній чоловік простягав Світлані букетик хризантем: «Здрастуйте! От побачив вас – і день став сонячним! Як донечка?». «Ой, Іване Трохимовичу, як я рада вас бачити! – розцвіла Світлана і уткнула ніс у хризантеми. – Па-а-ахнуть! Ніби осінь, а все ще літо. Ми в магазин ідемо, може, вам що-небудь треба?». «Що ви, не хвилюйтеся, я сам сходжу. Серце сьогодні не болить», – відказав дідусь.
Я штовхала візок з дитиною і з подивом дивилася на Світлану. Та сяяла: «Це Іван Трохимович, сусід з дев’ятого поверху. Нещодавно тут оселився, після смерті дружини переїхав. Самотньо йому на новому місці. Іноді ввечері виходимо разом у двір, гуляємо з Яною. Дідусь вірші читає, а вона уважно слухає. Добрий він…»
Назустріч крокував незвичайний молодий чоловік. Русявий, блакитноокий, усміхнений. Незнайомець сильно накульгував на праву ногу. Він здалеку привітався. Говорив нечітко, ніби ковтаючи звуки. Очевидно, був не таким, як усі… Ніби навіки затримався у дитинстві. Світлана зацокотіла наче сорока: «Привіт, Сергійку! Добре, що ми тебе зустріли. Класна кепка, тобі личить. З нами гуляти підеш?» Хлопець від радості затанцював на місці, повторюючи «так, так».
Біля магазину подруга підштовхнула візок Сергійку, щоб пригледів за малою. А коли я здивовано, мовляв, ти кому дитину довірила, на неї глянула, подруга відповіла: «За весь час Сергій жодного разу не образив і не залишив без нагляду Яну. І водою напоїть, і шапочку поправить, і від вітру сховає. Поки ти не сказала, я й не думала, що він… неповноцінний. Він такий самий, як ми. Навіть кращий. Батьки відмахнулися від нього.
Кому він потрібен? А він живий, розумієш? І Іван Трохимович живий, і я жива! Ми – єдині, хто є одне в одного. Хворі, старі, каліки, покинуті… І якщо тобі, такій успішній, ми не подобаємося – котися на всі чотири сторони! Тільки й знаєш, що кар’єру будувати і через романи ридати… Не цінуєш, що маєш!..»
Більше я її не бачила. Прожогом вискочила з магазину, примчала додому і ще довго злилася на Світлану.
У двері подзвонили. На порозі стояла Світлана. Від нашої останньої розмови минуло півроку. Світлана була інакшою. Сірою. «Привіт. Біда у мене, – вперше почула від подруги такі слова. – Іван Трохимович не зніс другого інфаркту». Немов передчуваючи, за кілька днів до смерті він розмовляв зі Світланою: «Іти не страшно, – казав, – тільки дурні хочуть жити вічно. А навіщо? Роки – це хвороби, немічність, це самотність. Навіщо залишатися на цім світі, коли пішли всі, кого ти любив? Скажіть, Вона ж чекає на мене там? Скоріше б уже, я дуже сумую за Нею…»
…У мене вдома, згорнувшись калачиком, спить Джоконда. Я їду в таксі нічним містом до Світлани додому. Там надійний Сергійко уклав Яну спати і, напевно, задрімав поруч на диванчику. Побуду з ними до ранку, заберу до себе. Ми зі Світланою зателефонуємо родичам Івана Трохимовича, запропонуємо допомогу… Дорогою заскочу в супермаркет, куплю чого-небудь на сніданок і обов’язково лимон, без нього чай не чай…
Часом життя підкидає лимони, з яких ніколи, жодним чином не зробити лимонад. Але вони надають особливого смаку подіям, повертають нам друзів. І нас самих, справжніх.
