Чи був Іван Мазепа безоглядним ловеласом, українським Дон Жуаном? Сам Джордж Байрон з цього приводу писав, вкладаючи своє бачення у зізнання витвореного образу гетьмана: „Кохав я і коханим був”.
Начебто його, пажа короля, який мав інтимні стосунки з Терезою, дружиною графа-воєводи, впіймав на гарячому сам вельможний рогоносець. А тоді, голого, прив’язали до коня. І так він потрапив через Польщу, кримські степи до Січі.
Наяву абсолютно нереальна, суто романтична історія. А її передумова, вважали Ілько Борщак і Рене Мартель, спричинена конфліктом, який, однак, не стосується якихось любовних походеньок.
За завданням короля Іван Мазепа 1661 року вивчав ситуацію у середовищі шляхти, яка в черговий раз бунтувала проти монарха. Навіть постала чергова конфедерація. „Під час однієї зі своїх подорожей Мазепа мав нагоду ствердити підлу поведінку одного із шляхтичів, Пасека, – зазначають згадувані дослідники. – Ян Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій умів викрутитися і присягнув досмертну помсту Мазепі.
Оба вони зустрілися рік пізніше в королівських передпокоях. Пасек, п’яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином…
Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гуляка, що мав на совісті не одне темне дільце, мав – як це не дивно! – добре перо… Тому-то Пасек вигадав у своїх „Споминах” славну легенду про розгнузданого коня…
Пасек, вийшовши із дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів укрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею”.
Напевне, конфлікт у польській столиці та його наслідки все-таки посприяли поверненню Івана Мазепи в Україну. І він, ставши гетьманом, намагається зробити все, щоб на зміну періоду так званої великої руїни прийшла епоха економічного та духовного поступу, національної консолідації.
На придбаному ним 1701 року Пересопницькому Євангелії нині присягають Президенти України. З його волі постали собор у Каневі, де вже в травні 1814-го прощалися з Тарасом Шевченком, дзвіниця біля Софійського храму, надбрамна церква Києво-Печерської лаври… Будучи успішним національним лідером та маючи європейський вишкіл, за словами Миколи Аркаса, “Мазепа умів подобатися людям – старим і молодим, чоловікам і жінкам”. Хоча в сімейному житті йому не таланило.
З першою дружиною, племінницею полковника Андрія Горленка, дітей не мав, а від другого шлюбу їх було начебто п’ятеро, та всі повмирали немовлятами.
Яким би напруженим не був його спосіб життя, все одно гетьман не виглядав втомленим старим чоловіком. На нього продовжували задивлятися жінки. І те, що станеться 1704-го, не просто подивує.
Іван Мазепа закохається у свою хрещеницю, доньку полковника, відтак генерального писаря Василя Кочубея. Можна лише уявити, як це було сприйнято в тодішньому суспільстві. До того ж Мотря Кочубеївна, якій він запропонував руку і серце, відповіла взаємністю.
Навіть Олександр Пушкін, якого не можна “звинуватити” в любові до українців, і той у своїй поемі “Полтава” констатував: “Та не єдиною красою Маруся звісна стала всім. А більше розумом своїм, чутливим серцем, чеснотою” (переклад Євгена Гребінки). Саме наближався надзвичайно важливий період у житті України, коли визначалася її доля на століття наперед. І гетьман іде ва-банк.
Йому потрібна була людина, яка окрила б любов’ю. Та не так сталося. Цієї інтимної ситуації абсолютно не сприйняв Мотрин батько Василь Кочубей, який, до того ж, невдовзі передасть політичний донос на Івана Мазепу.
Незважаючи на суворі політичні реалії, шалений моральний тиск, він кохав її. І з цим почуттям, напевне, відійшов у вічність.
Чи не найліпше про ті стосунки повідають листи ясновельможного, адресовані Мотрі Кочубеївні. Процитуємо кілька фрагментів із того своєрідного вінка листів (їх збереглося дванадцять): “Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш – не забувай же, коли не любиш – не споминай же. Спомни свої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала”; “Моє серденько! Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає”; “Поклін мій віддаю В. М. (Вашій милості – В. В.), а при поклоні надсилаю В. М. гостинця – книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячно прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати”.
Однак все складалося інакше, ніж мріялося закоханим. Мотря, не витримавши тиску батьків, тікає до Івана Степановича. Однак той змушений був переконати дівчину повернутися назад. А тим часом Василь Кочубей надсилає доноси цареві. Хоч згодом сам поплатиться за це головою, а відтак буде з почестями перепохований на території Києво-Печерської лаври. А для Мотрі (Марії) та Івана Степановича особисте щастя так і не всміхнулося.
Після поразки і жахливих кривавих оргій, влаштованих московитами в Батурині, гетьман „з туги помер, перебуваючи останні свої дні великим утішителем королеві шведському, що поважав його за незвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях” („Історія Русів”). А життєва стежина Мотрі (Марії) Кочубеївни загубилася в пітьмі історії. Як світлий промінець – Мазепине зізнання: „Сама знаєш, як я шалено, шалено люблю Вашу милість; іще нікого на світі не любив так”.
Віктор ВЕРБИЧ
