“О НІ, НІ, ОЛЬГО”
“Весно, що за чудо ти твориш в моїй груди?” – запитуватиме 27-літній поет. За плечима у нього буде досвід кохання. І приреченість лишатися бранцем любові до останнього дня, який зустріне 60-літнім у травні 1916-го.
Іван Франко не просто римуватиме любов і кров. Він житиме в енергетичному полі цих двох іпостасей. “Так, ти моя правдивая любов, та, що не суджено в житті їй вдовольниться; ти найтайніший той порив, що бурить кров…” – зізнається у “Зів’ялому листі”.
А в листі до Агатангела Кримського уточнить: “Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич”.
Їй доля відвела сімдесят вісім – на вісімнадцять більше, ніж Франкові (11 лютого 1857 – 30 травня 1935). 9 червня 1976 року писатиме отцю Михайлові, священику в селі Лолин: “Я властиво хотів давніше говорити з Вами о тім ділі – та якось не було чи сміливости, чи спосібности – не знаю. Скажу коротко, о що мені ходить. Я хочу просити Вас о руку Вашої доньки, панни Ольги…”.
Його дружиною таки стане Ольга. Правда, не Рошкевич, а Хоружинська. Священик Михайло Рошкевич після арешту Івана Франка категорично змінить своє приязне ставлення до чоловіка, який міг би стати його зятем.
Ольга змушена буде погодитися з батьковими вимогами… ”Змилосердіться наді мною і не забороняйте мені бодай деколи до Вас написати, – благав Іван Франко. – О ні, ні, Ольго, якщо Вам подобається, щоб я покинув усяку думку про Вас, то так само зроблю це без заперечення. Тому не в‘яжіться жодними оглядами! Найперше свобода почуттів!”.
“ЖИТТЄ НЕ ОПРАВДАЛО МОЇХ НАДІЙ”
Та Ольга, наче намагаючись обманути долю, вирішує схитрувати. Вона погоджується вийти заміж за Володимира Озаркевича, брата письменниці Наталії Кобринської. Цей шлюб, сподівається, буде формальним.
“Франко знав, – констатує Роман Горак, дослідник життєвого і творчого шляху визначного майстра слова, – що так станеться. Знав, але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього крововилив”.
Час зробить своє. Вони поступово віддалятимуться. Хоча ці потаємні зустрічі триватимуть з 1874 по 1884 рік. Письменниці Уляні Кравченко Іван Франко з приводу стосунків з Ольгою Рошкевич зізнається: “Життє не оправдало моїх надій”.
Та письменникове серце недовго залишалося незайманим. Агатангелові Кримському він розповість: “Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Йосифою Дзвонковською”.
Роман мав бурхливий початок. Восени 1883-го він, уже вкотре завітавши до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ), просить руку й серце Юзефи Дзвонковської. Та хвора на туберкульоз дівчина відповідає відмовою. “Я й забув, що то осінь холодна, – нарікатиме поет. – Я й забув, що то смерті пора. Я й забув, що ти кров благородна, що між нами безодня стара”.
Юзефа так і не вийде заміж. Вчителюватиме в селі Княгиничах. А земний шлях завершить 29-літньою – 5 травня 1892-го.
“Я ОЖЕНИВСЯ БЕЗ ЛЮБОВІ”
16 травня 1886 року Іван Франко візьме шлюб з Ольгою Хоружинською. Вінчальне дійство вершитиметься в домовій церкві колегії Галагана.
Тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого у подружжя народиться син Тарас, через рік – Петро, а 1892-го – донька Ганна. “З теперішньою моєю жінкою, – розповідав Іван Франко Агатангелові Кримському, я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою”.
Цей шлюб так і не став щасливим – матеріальні нестатки, брак душевного спокою, хвороби. У травні 1913-го помирає син. Плітки, підозри, злидні… Зрештою, вона не витримує. 16 грудня 1914-го Іван Франко відвезе дружину до лікарні для божевільних у Кульпаркові. Звідти вона вийде вже після смерті чоловіка. А згасне 17 липня 1941 року.
Його останнім коханням стане жінка, пристрасть до якої вважатимуть мало не згубною. Побратимові Агатангелу Кримському зізнаватиметься: “Фатальне для мене було те, що, вже листуючись із моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; під її впливом були мої писання “Маніпулянтка”, “Зів‘яле листя”…”.
Коли Ольга опинилася в божевільні, у дім Франків прийшла Целіна Зигмундовська (Журовська). Хоч листувалися вони ще з 13 вересня 1887 року. “Я не тебе люблю, о ні, – зітхатиме поет. – Люблю я власну мрію, що там у серденьку на дні відмалечку лелію”.
Роздумуючи над прожитим і пережитим, Іван Франко скаже: “Тричі мені являлася любов”. Та щоразу це почуття, перевтілюючись відтак у художнє слово, озивалося драмою люблячого серця.
Віктор ВЕРБИЧ
