Приніс із садочка чужу річ
Крадіжки, вчинені дітьми, психологи називають девіантною поведінкою, тобто такою, що є відхиленням від стандартних і звичних норм і правил. Вони стверджують, що чималу роль у цьому відіграє ще й вік.
– Вік від чотирьох до шести років вважається раннім. У цей період у дитини тільки формуються нормативні цінності та звички. Тому зрозуміло, що в такий період подекуди можуть бути й маленькі крадіжки, – розповідає психолог Ольга Овчаренко. – Звичайно, це явище не закріплене і зовсім не свідчить, що в майбутньому дитина стане на злочинний шлях.
Прикладів такої поведінки безліч. Наприклад, дитина принесла зі школи чи дитячого садочка чужі речі. І перша думка, яка з’являється в татусів і матусь, – річ крадена.
Найімовірніше дитина почує подібні слова: «Навіщо ти приніс додому чужу іграшку?», «У кого ти її вкрав?», «Я ж тебе не вчила красти!», «Як ти посмів украсти?», «О Боже! Мій син злодій»…
Навряд чи ці або подібні висловлювання справлять позитивне враження на дитину. Спостереження психологів доводять, що інколи діти просто можуть обмінятись на певний час своїми речами, чи то книжками чи іграшками. Тому робити з цього катастрофу в жодному разі не треба.
Якщо дитина щось украла в магазині
Неприємні казуси на батьків можуть чатувати в супермаркетах. Треба бути особливо уважним, а краще передбачливим, беручи дітлахів із собою до магазинів.
Справа в тому, що на дітей тут чатує чимало спокус, наприклад, різноманітні цукерки чи іграшки. У результаті дитина почне казати матусі, що хоче собі ту чи іншу річ.
Звісно, любляча матуся може задовольнити примхи свого чада. Але так відбувається не завжди. І коли заклопотана своїми покупками мати каже дитині, що не придбає їй те, що та хоче, остання може просто непомітно покласти до своєї кишені уподобану річ. Одним словом – украсти. Ось він – маленький клептоман!
Такі дії навряд чи не помітять охоронці. Відтак, червоніючи перед працівниками магазину, мати на очах у всіх оточуючих почне присоромлювати, а то і кричати на дитину. Навряд чи така поведінка піде на користь хлопчику чи дівчинці.
Річ у тому, що на ґрунті такого приниження в підсвідомості дитини можуть закластись підвалини психологічної травми. А проявитись вона може в будь-якому віці, не виключено, що і в дорослому, наприклад, у вигляді систематичних спроб украсти.
Що ж робити батькам?
– Якщо дитина й поцупила щось із прилавка, не варто на неї відразу та привселюдно кричати, – рекомендує Ольга Овчаренко. – Краще самотужки розібратися з персоналом магазину, наприклад, придбати прихвачену дитям річ чи віддати її назад і просто ввічливо попрохати вибачення. А з дитиною розмовляти вже за стінами магазину, краще за все – удома.
Така розмова не повинна мати агресивну форму. Найкраще розмовляти з дитиною спокійним і виваженим тоном. Важливо також те, щоби хлопчина чи дівча зрозуміло, що вчинило неправильно. І вже наступного разу дитина навряд чи дістане щось із прилавка та покладе собі до кишені. Якщо ж така спокуса й виникне, то у свідомості дитини сплинуть батьківські слова, і це зупинить спробу поцупити.
– А вся справа в тому, що дітлахи не можуть відокремлювати такі поняття, як «треба» та «хочу». У них превалює твердження «хочу». Діти емоційні, вони не можуть пояснити, для чого їм потрібна та чи інша іграшка, – тлумачить черкаський психолог. – Можливо, їм просто сподобався колір тієї чи іншої речі.
Ідеальний варіант, коли, ходячи по супермаркету, мама не задовольняє забаганки дітей, а врівноваженим тоном розповідає, що збирається придбати, та пояснює, навіщо та чи інша річ необхідна.
Наприклад, розсудлива матуся каже: «Сьогодні ми з тобою купимо це…, бо воно необхідне ось для чого…». Ось такі нескладні премудрості не лише зацікавлять дитину, а й відіб’ють у неї бажання взяти щось непомітно із прилавка.
– У будь-якому разі, у віці чотирьох-шести років діти, так би мовити, тільки пробують красти, – констатує психолог. – У дитини ще немає жодних закріплених навичок. Це грає батькам на руку, бо в цьому разі їм буде набагато легше відучити своє миле дитя від згубної звички.
Крім того, психологи кажуть, що інколи про дитячі крадіжки … треба забувати. Так чинити передусім слід у тому разі, коли дитина поцупила якусь незначну дрібничку.
– Звісно, про це можна поговорити, з’ясувати причину такої поведінки, – додає Ольга Василівна.
Якщо ж дитя усвідомило неправильність свого вчинку, то більше про це не треба пригадувати. Адже в дитячій свідомості вже й так закріпиться установка, що красти не можна. А постійне нагадування про злополучний випадок здійснюватиме негативний вплив на дитя.
– Поговорили й назавжди забули, – пояснює психолог. – Бо коли вже дитина раз усвідомила ганебність свого вчинку, то навряд чи їй буде приємно знову і знову слухати про нього з вуст батьків.
Чому ж діти крадуть?
Причин, чому діти вдаються до крадіжок, може бути чимало. Психологи стверджують, що кожний такий прояв необхідно розглядати індивідуально, адже до кожної дитини необхідно знаходити особливий підхід.
Наприклад, актом крадіжки діти можуть привертати до себе увагу. Частіше за все такі історії бувають у тих випадках, коли дорослі не приділяють сину чи донці належної уваги або ж проводять з ними замало часу.
Матеріальні обмеження теж часто стають причиною крадіжки.
– Потяг до крадіжки в дітей може бути закладений генетично, – розповідає пані Ольга. – Тобто якщо хтось у родині мав схильність до крадіжок, то не виключено, що таке «вподобання» передасться й дітлахам.
Особливе занепокоєння мають викликати систематичні крадіжки дітей. І звичайною розмовою тут навряд чи вдасться зарадити. Та й зусиль самих батьків, напевно, буде не достатньо.
У таких випадках знадобиться допомога психологів. Вони вже точно кваліфіковано з’ясують причину, через яку дітлахи крадуть, і підкажуть батькам, як слід діяти в тому чи іншому випадку.
– Передусім необхідно з’ясувати глибинні причини, через які діти здійснюють неправильні вчинки, у нашому випадку це крадіжки, – розмірковує Ольга Овчаренко. – Психологи беруть до уваги всі можливі аспекти, зокрема те, як здійснюється виховання дитини в родині, як вона поводить себе з однолітками. У крайніх випадках, щоб знайти вихід із ситуації та «відучити» дитя від крадіжок, залучають ще і психіатрів. Саме вони встановлюють генетичну схильність дітей до крадіжок. Може, у них розвилась клептоманія, тобто залежність від крадіжок.
Коли крадуть підлітки
Крадіжки, скоєні вже в підлітковому віці, мають більш серйозний характер. Справа в тому, що підлітковий вік характеризується як фізіологічними, так і психологічними особливостями розвитку. У результаті вони намагаються довести оточуючим, що вже дорослі.
Часто в підлітковому віці дітям здається, що дорослі їх зовсім не розуміють, а власних батьків інколи сприймають як ворогів. У таких умовах підлітки часто потрапляють до сумнівних компаній, їх здається, що саме в колі таких осіб їх зрозуміють. А щоб у таких колах довести свій авторитет, діти інколи здійснюють крадіжки.
Серед інших причин злодійства психологи вбачають неправильну поведінку батьків у вихованні своїх чад. Відбувається це тоді, коли дорослі залишають дитину наодинці, не беруть участі в її дозвіллі.
– Дитина сама вибирає, куди виплеснути власну енергію, – каже психолог. – І часто-густо спрямовує її в неправильне русло.
А інколи батьки складають для дітей цілісінькі списки заборон. Так би мовити, «того не роби, того не бери і це теж не можна». Натомість у дійсності наявність багатьох заборон може спрацювати в точності до навпаки – дитина буде робити все те, що батьки окреслили одним словом – «не можна». Тож і виходить, що коли дорослі кажуть «красти не можна», діти так і простягають руки до недозволеного.
Недаремно й вислів існує: заборонений плід – солодкий! Ось і потерпають батьки від власноручно встановлених для дітей правил.
Тому, щоб убезпечити себе від такого, психологи рекомендують не вигадувати для дітлахів закони, а просто у процесі звичайної розмови пояснити їм, які небезпеки можуть спіткати тих, хто краде. Дуже важливо повсякчас запитувати в дітей, що вони думають із цього приводу. Таким чином дівчатка та хлопчики самі зможуть зробити правильні висновки.
Що робити вчителю
Якщо дитина щось поцупила, і це помітили педагоги, в жодному разі не варто присоромлювати «злодюжку» перед усім класом. Учитель повинен застосовувати тільки індивідуальний підхід, тобто треба поговорити з дитиною віч-на-віч. Не завадить у цьому разі й окрема спокійна розмова з батьками. Зводити до купи дорослих і малих не варто, бо від дитини вчитель може отримати одні пояснення, а від батьків – інші.
У результаті можна буде об’єктивно проаналізувати ситуацію, можливо, дитина краде через проблеми в сім’ї. У цьому разі по допомогу варто звернутись до психолога.
– Якщо ж з’ясується, що у крадіжці задіяна не одна дитина, а кілька, то лише в цьому разі виносити проблему на весь клас, – констатує Ольга Овчаренко. – Або ж якщо крадіжки й після розмови не припиняться та набудуть систематичності. Головне ж при цьому мудрість вчителя.
