…Батька я не бачила ніколи. Знаю, що звали його Петром. Мама нічого розповідати про нього категорично не хотіла, та й у ранньому віці запитань у мене не виникало: мама, бабуся, дідусь, дядько, тітка — ось наша сім’я. Пам’ятаю, по подружку в дитячий садок приходив тато, і я (мені було років п’ять) запитала у мами: «А де НАШ тато?» Мама сказала: «А у нас тата немає». І мені цього вистачило.
Перший справжній інтерес з’явився в підлітковому віці — років у 14–16. Пробувала щось запитати у мами, але відповіді не отримала. До кого було йти? Звичайно, до бабусі. Тим більше вона, на відміну від замкнутої мами, була дуже балакучою. Ось від неї я й дізналася історію свого народження.
Історія мого народження досить банальна
Батьки на час мого зачаття були зовсім молоді — студенти перших курсів. Вирішили одружитися, навіть подали заяву в РАЦС, купили урочистий одяг. Аж раптом за місяць до весілля приходить наречений і оголошує, що передумав. Його пояснення були невиразні: а раптом дитина не його? А раптом його обманюють? А може, краще позбутися дитини, поки не пізно? А може, краще спочатку довчитися? Роботи немає, грошей немає, бажання будувати сім’ю начебто теж немає…
Одне слово, після довгої розмови з моєю мамою та її батьками він просто пішов і більше ніколи не з’явився. Рішення залишити дитину було нелегким. Але мама, зовсім юна на той момент дівчина, зважилася. Звичайно, довелося кинути університет і почати готуватися стати матір’ю-одиначкою.
Коли я виросла і дізналася цю історію, то у мене виникло бажання знайти батька. Ні, не для того, щоб повернути його або вимагати щось. Просто хотілося подивитися на нього і, хай як банально це звучить, заглянути йому в очі. Запитати його, чому і як так вийшло.
Я розуміла, що родичі будуть не в захваті від моїх пошуків. Тому діяти потрібно було акуратно і тихо. Отримавши від балакучої бабусі деякі відомості щодо його колишнього місця проживання, я почала пошук. Для початку зателефонувала за старим телефоном. Виявилося, номер давно змінився. Потім з’ясувалося, що на тій квартирі вже близько 10 років живуть інші люди. У них дивом зберігся номер телефону продавця, колишнього власника квартири.
…Перша наша розмова з батьком не клеїлася
Він сказав, що давно одружений, у нього діти… Запитав, що я хочу від нього. Моя відповідь була твердою: просто побачитися, нічого більше. Відразу сказала йому, що руйнувати його сім’ю не збираюся, грошей мені від нього не потрібно, просто хочу раз у житті побачити.
Ми зустрілися на нейтральній території, в іншому місті. Я дуже хвилювалася, навіть перед першим побаченням хвилювання було не таким сильним. Боялася, що не впізнаю, але це виявилося марним. Коли побачила — відразу зрозуміла, що це він: було таке відчуття, ніби дивлюся в дзеркало і бачу себе, тільки в чоловічій версії! Бачила, що й він був вражений цим фактом.
Було незручно. Не знали, що сказати. Для себе я точно вирішила, що буду звертатися до нього на «ви» і на ім’я й по батькові, і ніяких «тат» і «батьків». Знаєте, що він запитав, коли перша незручність минула?..
— Ну, покажи паспорт, чи точно ти Петрівна.
Показала. Бачу: дивиться в паспорт — і щось підраховує. Виявилося, вираховував місяці маминої вагітності.
— І як, збігається?
— Ну, так, за датою збігається, — і розгубленість на обличчі.
Потім, мабуть, маючи права батька, став питати, як моє особисте життя, як минуло моє дитинство. Потім питав про маму, нашу сім’ю, бабусю й дідуся, моє навчання, плани… Питав багато, але мало й неохоче розповідав про себе. Запросив у кафе:
— Ходімо, я тобі тістечко куплю.
У кафе я платила за себе сама, він сунув гроші мені назад, а потім велів офіціантці принести не одне, а два тістечка.
— Це щоб ти поїла краще…
Наприкінці нашої зустрічі він раптом видав:
— Знаєш, я бачу, ти схожа, і бачу, місяці збігаються, але я все одно вважаю, що ти не моя дитина.
Ну, що тут скажеш…
— Ну, удачі тобі… — пауза. — Ну, ти знаєш, я… це… дружині не казав нічого… — і на винуватому обличчі написано, що він щось ще хоче сказати.
Чесно, мені стало його шкода. Я зрозуміла те, що він не наважувався сказати: хвилювався, чи не буду я йому ще телефонувати.
— Та ви не хвилюйтеся, більше зв’язуватися я з вами не буду, — запевнила я, — мені це ні до чого. Телефон ваш видалю. І ще: нехай ви і не визнаєте мене, але знайте, що я вас прощаю.
— Спасибі, велике спасибі, мені приємно… — і намагається швидше піти.
Усе, зустріч відбулася. Чи задоволена я? Так, наскільки це можливо. Місяці очікувань і запитань закінчилися. Я не чекала, що він мене визнає і прийме. Я просто підсвідомо ображалася і сердилася на нього довгі роки, а тепер пробачила і відпустила. Напевно, в цьому і був весь сенс моїх пошуків.
Радимо також прочитати: “Слухай своє серце” – повчальна історія, яка запам’ятається кожному!
Авторка – Мирослава Кирилова
