А починається все з великого сімейного обману. Це такий щорічний ритуал, де всі роблять вигляд, що вірять один одному.
— Цього року садимо суто символічно! — авторитетно заявляє мама чи бабуся. — Отак дві грядки зелені, п’ять кущів помідорів і все. Я вже здоров’я не маю навколо того кланятися, та й навіщо воно нам? Все в магазині купимо.
Ти стоїш, наївна, радієш, малюєш у голові плани на літо: шезлонг, кава на терасі, книжечка…
Ага, розкатала губу!
Настають перші вихідні травня
Ти приїжджаєш, а там… трактор переорав пів гектара. Навіть ту стежку, де ви тридцять років ходили, теж переорав, бо «чого землі гуляти».
— Мам, ви ж казали суто символічно?! — в очах паніка.
— Ну так це і є символічно! — щиро дивується мама. — Тут трошки картопельки, тут бурячок. Нам що, зимою борщу не захочеться? Чи ти китайську хімію з супермаркету їсти будеш? І взагалі, не бурчи, іди бери маркер, будемо рядки мітити.
І ти йдеш. Бо проти системи не попреш. І тут починається другий етап — «Школа виживання та ландшафтного дизайну».
Кожен рядок — це стратегічний об’єкт. Не дай Боже ти криво провела лінію.
— Ну куди ти копаєш? Куди? Воно ж криве, як турецька шабля! — кричать з іншого кінця городу. — Сусіди сміятися будуть! Скажуть, що в хаті сліпі живуть!
— Мам, та яка різниця картоплі, криво чи рівно? Вона під землею росте!
— Картоплі байдуже, а людям ні! Рий рівно, кажи тобі!
А сапання? Це ж взагалі окрема релігія
На городі діє золоте правило: бур’ян росте зі швидкістю світла, а ти рухаєшся зі швидкістю пораненого равлика. Тільки ти закінчила останній рядок, витерла піт із чола, повертаєш голову назад… а перший рядок уже знову махає тобі зеленими лопухами і каже: «Привіт, сонечко, скучила?»
І от стоїш ти посеред липня. На календарі вихідний. Спека +35. Нормальні люди на озерах, на морі, ну або хоча б під кондиціонером. А ти стоїш у позі букви «Г», на голові хустка зав’язана так, що видно тільки очі, на ногах якісь старі капці, з яких постійно витрушуєш землю. Комарі й ґедзі вже не просто тебе кусають, вони на тобі святкують чиєсь весілля.
Спина вже не просто болить, вона вийшла з чату. Руки такого кольору, ніби ти ними вугілля розвантажувала, а під нігтями — чорнозем вищого ґатунку, який не змивається жодним милом світу.
І в цей момент у голові тільки одна думка: «Навіщо? Ну навіщо мені цей фітнес? Я ж можу купити цей кілограм огірків за тридцять гривень і жити щасливо!»
А з хати кричать:
— Оксано (чи Галю, чи Таню), а йди-но сюди, кабачки треба збирати!
— Та куди їх збирати, у нас уже три відра в погребі стоїть, ми їх скоро сирими їсти будемо!
— Не тринди, збирай, сусідам віддамо, бо у них цього року не вродили!
Це ж класика сільського кругообігу кабачків у природі! Спочатку всі садять їх як ненормальні, потім не знають, куди подіти, і починають підкидати один одному під двері, як незаконнонароджених дітей.
Або оці класичні розбірки через поливання
Вечір. Сонце сідає. Нарешті прохолода. Ти думаєш: ну все, зараз сяду на ганку, поп’ю чаю.
— Хто брав мій шланг?! — лунає крик, від якого здригаються кури в сусідньому дворі.
— Ніхто не брав, він там біля криниці лежить!
— Він не так лежить! Хто його перекрутив? Тепер вода не йде! Ви мені всю розсаду засушите, без ножа ріжете!
Ти біжиш, вирівнюєш той шланг, отримуєш струмінь холодної води прямо в обличчя, мокра, зла, але помідори врятовані. Мама задоволена, катастрофу планетарного масштабу відвернули.
Але знаєш, що найцікавіше?
Приходить вечір. Сонце остаточно ховається за обрій. Спека спадає, і на село опускається така тиша, яку в місті не знайдеш ні за які гроші. Чути, як десь далеко кумкають жаби на ставку, як цвіркуни завели свою нічну симфонію.
Батько виносить на вулицю стіл. Мама виносить велику миску. На столі з’являється молода картопелька, ще гаряча, яка аж розсипається, щедро полита домашнім маслом і засипана свіжим, щойно з грядки, кропом. Поруч — миска салату: помідори, які пахнуть сонцем і землею, хрусткі огірочки, домашня сметана. І шматок свіжого хліба.
Ви сідаєте всі разом. Втомлені так, що важко ложку тримати. Руки болять, ноги гудуть.
Але ти береш той помідор, кусаєш його… і в цей момент уся твоя злість, усе це бурчання про «навіщо воно треба» кудись зникає. Бо цей смак — його ж не купиш ні в одному супермаркеті світу. Це смак, який повертає тебе в дитинство, коли ти малою бігала босоніж по тій самій траві, а бабуся витирала тобі замазуту на щоці краєм свого фартуха.
І ти дивишся на своїх рідних. Вони теж втомлені, під очима кола, але вони посміхаються. Мама дивиться на ту миску з салатом і так гордо каже:
— Ну що, поганий у мене помідор? А ти казала — купувати будемо!
І батько підтакує:
— Та де там магазинному до нашого! Наш — то сила.
І ти сидиш, жуєш ту картоплю і розумієш: село — це взагалі не про роботу. І навіть не про економію.
Село — це про терапію душі
Про те, як земля забирає весь твій міський стрес, весь той негатив, і натомість дає щось дуже просте і дуже справжнє. Це про зв’язок між поколіннями, який тримається на оцих спільних криках через кривий рядок, на сварках через шланг і на німому примиренні за одним столом.
Це про любов, яка не вміє говорити гарними словами, але вміє сапати, поливати і збирати жуків.
І коли восени ти будеш їхати назад у місто, а тобі в багажник будуть заштовхувати три мішки картоплі, дві сітки цибулі, п’ять банок варення і, звісно ж, три прощальних кабачки… ти будеш посміхатися. Бо знаєш, що наступної весни все повториться знову.
Тому що «чисто трошки для себе» — це наш національний діагноз. І слава Богу, що він у нас є.
Радимо також прочитати:
- “Війна пройде, а помідори не чекають” – весела історія про справжню українську господиню
- Історія про село і город, яку розумієш тільки через роки
Авторка – Богдана Опалко
