На порожній полиці АТБ лежала остання пачка гречки. Наче скарб, знайдений після виснажливих розкопок. До закриття магазину залишалося п’ятнадцять хвилин. Але людей усе одно було повно.

Вона машинально поправила криси капелюха, ніби все навколо має виглядати пристойно. Навіть якщо всередині повний безлад.

Вона нервово трималася за куточок пакета з гречкою, ненаважуючись покласти його до переповненого кошика.

– Я не люблю гречку…

Їй було трохи за сорок, хоча виглядала вона значно молодшою. Вдало підібраний макіяж. Стильне каре. Елегантне пальто і капелюх, попри мокру снігову погоду. Здавалося, що такі жінки ніколи не купують продукти у звичайних магазинах. У крайньому разі – манго, ананас і пляшку напівсухого. Для решти покупок у них є хатні помічниці. Або слухняний і трохи втомлений, а може й нещасний чоловік.

– Якась нісенітниця… – ледь чутно прошепотіла вона, але гречку не відпустила.

Тож вечір обіцяв бути тихим і спокійним. Паніці вона не піддавалася, але заспокійливе у вигляді тортика і пляшки мартіні вже слухняно лежало на дні кошика.

З чоловіком вони розійшлися, коли настали перші морози на вулиці. Здається, у грудні. Або наприкінці листопада.

Між ними ж мороз виник значно раніше. І вона грілася, вдягаючи себе в теплий одяг, а холод чоловіка намагалася не помічати.

Він пішов сам. Вона не тримала – допомогла зібрати речі. І в сорок вирішила почати нову главу свого жіночого життя.

Разом вони прожили всього два роки. У хвилини ніжності вона називала його «любчику», а він лагідно скуйовджував її волосся і мʼяким та ніжним голосом шепотів на вухо всілякі непристойності.

Два роки разом – не такий уже й великий термін. Ні дітей, ні спільного майна, ні юридичної тяганини. Хіба що кілька статуеток, куплених у спільній відпустці. Та пара чоловічих капців, які тепер служили «змінним взуттям» для гостей.

Тож вона вирішила, що й розставання у них неначе несправжнє. Ну точно не те, про яке пишуть любовні романи, знімають драматичні фільми чи розповідають у своїх блогах психологи.

Пішов і пішов. Це навіть на краще. І Новий рік зустрів її яскравими барвами природи та блискучими вбраннями. Хлопавками. Дорогими парфумами і злегка захмелілими очима веселих, але малознайомих людей.

Не де-небудь, а на самому Кіпрі. Свобода. Веселощі. Нові знайомства. Клас! І все було б добре, якби не цей пакет гречки…

Вона її терпіти не могла. Хіба що як дієту витримувала тиждень-другий. Але швидко відмовлялася від неї на користь тістечок і шоколадних цукерок. У крайньому разі фруктів і шампанського, щоб відсвяткувати чергову поразку в боротьбі за здорове харчування.

А от колишній чоловік був справжнім гречкоїдом. Він їв її замоченою в кефірі. Як основну страву – з м’ясом і підливою. Запікав у духовці з грибами. Смажив гречані котлети.

І навіть щедро пригощав її гречаним десертом, рецепт якого спритно знайшов на якомусь форумі для сироїдів. Це була дивна і незрозуміла їй любов до такого буденного продукту. Іноді вона навіть дратувала, нагадуючи про себе брудними тарілками в раковині.

Ви коли-небудь відмивали каструлю, у якій варилася гречка, після того як вона годину-другу чекала свого мокрого часу в порожній мийці? Або тарілку, в якій готувався той специфічний десерт? От і вона зітхнула з полегшенням, коли разом із колишнім із дому зник і посуд, вимазаний засохлою гречкою.

– Жінко, ви берете?

На пакет із гречкою лягла ще одна жіноча рука. Обручка на пухкому пальці виявилася наче ляпасом. І миттєво виштовхнула її з «гречаних» спогадів. На запиленій полиці залишалася остання пачка гречки. І потрібно було терміново вирішувати.

Поки скарб не дістався і без того щасливій подружній парі. Вона схопила пачку і майже вихопила її з рук суперниці. Залишивши кошик із покупками на підлозі магазину, вона оплатила одну лише гречку і вийшла з нею на вулицю.

Темно.

Сніг розтанув.

Було сиро і мокро.

Вона притисла пачку гречки до грудей.

І раптом зрозуміла – вона купила її для нього. І заплакала. Це були її перші сльози відтоді, як він пішов. І в ту мить несправжнє розставання раптом ожило болем справжньої втрати.

Радимо також прочитати:

• Разом назавжди, доки смерть не розлучить нас…
• Життя- це не довгий серіал, а швидше ТікТок, або Що я зрозуміла після 50…

Авторка – гештальт-терапевтка Екатерина Черепова