Павло мене дуже любить. Він турботливий і уважний, але часом мені здається, що він мене просто не розуміє. А мене гнітить щось… Це «щось» постійно жене мене вперед. Я багато працюю, часто затримуюся допізна в офісі. Та й вдома у вихідні працюю над своїми проектами по роботі. І в мене виходить: я провідний спеціаліст у своєму напрямку, непогано заробляю, навіть трохи відома в професійному колі.
Крім цього, як божевільна тренуюся, вже самі інструктори зі мною радяться — як завжди, я і тут «сама досконалість».
Я у всьому пунктуальна, всюди у мене порядок: і вдома, і на роботі, і… Стоп. Трохи не сказала: «В особистому житті». Тут і заковика. Часом здається, ми з Павлом настільки далекі одне від одного, що у мене залишилася до нього лише прихильність… Його постійна увага дратує мене, а він скаржиться, що я мало уваги приділяю родині.
Нещодавно все помінялося
Я, вся така манірна, затягнута і розписана по хвилинах, така собі залізна леді… закохалася. Це сталося на корпоративній вечірці, куди мене затягли подружки.
Ми з дівчатами з відділу потягували вино і закушували. Потім вже трохи напідпитку пішли танцювати, і тут мою увагу привернув чарівний юнак. Я не знаю, чим він так мені сподобався. Тоненький, нижчий за мене, худенький і сором’язливий. Він сидів біля бару, розвернувшись обличчям до танцполу, і пильно дивився на мене (а я непогано танцюю під запальну музику).
Я раптом підійшла до нього, посміхнувшись, і познайомилася. Виявилося, що його звати Вітя, він розробник з ІТ-управління, до того ж вельми здібний.
Ми розмовляли про все на світі. Він розумів мене, у нас виявилися багато в чому схожі погляди і взагалі багато спільного. Весь вечір ми протеревенили, спочатку — за стійкою бару, потім перебралися на затишний диванчик у дальньому кутку ресторану.
У нього був втомлений вигляд. І мені так захотілося приголубити цього хлопчика, що я жестом запропонувала йому схилити голову на моє плече, сама ж обняла його. Він посміхнувся і влаштувався на моєму плечі, теж обнявши мене. Це було як у казці…
Я сиділа, намагаючись не думати про чоловіка і доню, і мені просто було добре. Вітя обняв мене міцніше, подивився в очі, потім опустив погляд трохи нижче — і щось зупинило мене. Я торкнулася його щоки губами.
Боже мій, як же в цей момент я хотіла опинитися з ним десь у більш затишному місці, як я хотіла не стримувати себе… Але все ж я зупинилася. Ми посиділи так трохи, потім знову стали базікати.
Я погано пам’ятаю, як повернулася додому. Павло зустрів мене і, як завжди, приготував ванну й вечерю — це було приємно, але мені було все одно, тільки на якийсь момент відчула укол совісті.
Усі мої думки були зайняті лише ним
Відтоді я майже зовсім перестала бувати вдома, але й на роботі стала проводити менше часу. Усі вечори й вихідні я зустрічалася з Вітею. Ми ходили з ним на виставки, в консерваторію, просто гуляли в парках. Усі мої думки були зайняті лише ним — моїм таємним коханим.
Тільки вдома стало ще важче, ніж раніше. Часом совість прокидалася і мучила мене. Хоча ми з Вітею тільки гуляли і максимум, що собі дозволяли, — потриматися за руки, все одно я відчувала, як він стискає мої пальці, бачила в його очах любов — і сама я любила його… Як дівчисько!
Якось він взяв мене за руки і сказав, що не може так більше. Його переводили в інше місто в нову філію, і він запропонував мені поїхати з ним. Часу на роздуми був тиждень.
Я всі ці сім днів була сама не своя — не знаю як Пашу, а доцю точно була не готова кинути. Взяти її з собою? Але як же дитина переживе такий розрив? Я не знала, що мені робити і відкладала ухвалення рішення. З Вітею теж про це не говорила, і між нами зростала напруга.
У неділю ми чудово провели час, без думок про його від’їзд, без смутку. Того дня мені було дивовижно добре з ним. Я майже готова була їхати. Дорогою додому купила велику спортивну сумку для речей, приготувалася поговорити з Павлом…
І ось я увійшла в нашу оселю. Паша зустрів мене, він, як завжди, чекав, не лягав, хоча час був пізній. Допоміг мені роздягнутися, сказав, що ванна гаряча, вечеря готова.
І раптом у мене розплющилися очі. Як я могла взагалі подумати про те, щоб все це кинути! Як я могла проміняти свого милого Павлика, який підтримував мене у важкі на моїй роботі часи, завжди був уважний до мене, піклувався, забуваючи про себе, на якогось романтичного молодика?!
Я завмерла, а потім підійшла до Паші й розридалася.
— Милий мій, сонечко, радість моя, — шепотіла я. — Не кину тебе, ніколи, нікому не віддам, ні на кого не проміняю, мій хороший, мій коханий… Прости, прости мені, Павлику…
Він не розумів нічого. Просто обійняв мене, гладив і заспокоював:
— Ну що ти, все добре. Я теж тебе люблю…
І все стало на свої місця
Любов повернулася до мене. Я стала набагато більше часу проводити з сім’єю. У вихідні ми весь час їздимо кудись, і я навіть не беру з собою ноутбук… Ну, майже ніколи.
І зараз упевнено можу сказати: я щаслива. І ні на що не проміняю це щастя!
Вітя поїхав, ми лише зрідка розмовляємо телефоном, і то все більше по роботі.
Лише одного разу він якось запитав мене:
— А пам’ятаєш, як було…
Я закінчила за нього:
— …Добре.
Так, що було, те було. Чи вважати це зрадою? Не знаю. Та й не важливо це зовсім. Головне, що я люблю свого Павлика, свою доцю, і немає для мене нічого важливішого.
А Вітя — це моя маленька таємниця, яку я прибрала подалі. Лише зрідка, коли сама, дозволяю собі згадати про нього і поплакати трохи.
Але цей смуток тільки відтіняє моє щастя.
Авторка – Ліна Шторм
