У моїй практиці були люди, які могли роками не плакати, але ламалися, щойно хтось ставив перед ними тарілку гарячих вареників. І це не сентиментальність. Це робота глибинної пам’яті.
Ми живемо в час, коли психіка постійно напружена: новини, втрати, невизначеність, хронічна тривога. І в таких умовах мозок шукає не рішення, а опору. Не нові сенси, а старі, перевірені. Не мотивацію, а безпеку.
І тут на сцену виходять вареники… як символ дому й безпеки
Для українців вареники — це не страва. Це внутрішній простір, у який можна сховатися. Це про дитинство, коли світ був більший, але простіший. Про маму або бабусю, які не питали «що ти відчуваєш», а просто годували. Про тепло, яке не треба було пояснювати словами.
З точки зору психології це називається емоційна памʼять тіла. Мозок може забути обличчя, дати, навіть імена. Але тіло пам’ятає відчуття:
- як пахло на кухні,
- як липли пальці від тіста,
- як було безпечно, поки щось кипіло на плиті.
Тому вареники часто «пробивають» сильніше, ніж будь-яка терапевтична інтервенція. Вони обходять захисти. Йдуть напряму.
Ліплення = антистрес
Є ще один важливий момент, який ми недооцінюємо. Ліплення вареників — це групова регуляція нервової системи. Коли кілька людей сидять разом і роблять однакову просту дію, відбувається синхронізація ритмів, зниження рівня тривоги, відновлення відчуття «я не один».
У психотерапії це називається спільна регуляція. У побуті — «посиділи разом і якось легше стало».
У мене була клієнтка, яка після евакуації не могла спати тижнями. Ми працювали з тривогою, тілом, диханням — ефект був, але поверхневий. Одного разу вона між іншим сказала:
— Учора з сусідками ліпили вареники. Просто так. Без приводу.
— І? — питаю.
— Я вперше за місяць заснула без снодійного.
Ні, вареники — не панацея. Але вони вмикають те, що травма вимикає: відчуття «ми».
У кризові періоди люди інтуїтивно тягнуться до простого і знайомого
Не до екзотичної кухні. Не до нових вражень. А до того, що було «завжди». Це нормальна реакція. Коли зовнішній світ нестабільний, психіка шукає внутрішню стабільність. І їжа — один із найдавніших способів її відновити.
Вареники тут працюють як якір. Вони повільні, передбачувані, ритуальні. Їх не їдять на бігу. Їх не замовляють «для галочки». Вони вимагають часу, а значить, зупинки.
Вареники — це ідентичність
Ще один рівень, про який зараз важливо говорити. У час, коли багато людей втратили дім фізично або символічно, «своє» стає точкою опори для самоцінності. Не ідеологічно. Не пафосно. А тілесно.
Коли людина каже: “Я зʼїв вареники”. Часто звучить інший смисл: “Я існую. Я належу. Я не стертий”. Це особливо помітно у людей, які пережили переміщення, втрату, розриви. Їжа повертає контури Я, коли все інше розмилося.
У психотерапії ми часто говоримо про дефіцит турботи. Але рідко помічаємо, що для багатьох українців турбота — це їжа. Не обійми. Не слова. А тарілка.
І вареники тут — чемпіони. Бо вони не універсальні. Вони персональні. Зліплені руками. З вкладеним часом.
З мого досвіду: людина може півтори години розповідати, що «все нормально», але якщо в цей момент поставити перед нею вареники — раптом зʼявляються сльози і фраза: “Я навіть не знав, що так втомився”. Ось вам і діагностика.
Ліплення часто діє краще за медитацію
З психологічної точки зору, тісто — це робота з тілом. Мʼяка, ритмічна, заспокійлива. Тому ліплення часто діє краще за медитацію для людей із високою тривогою. Без езотерики. Просто руки, тісто і повторюваний рух.
Я бачив, як люди після сильних втрат починали готувати вареники, не усвідомлюючи, що таким чином повертають собі життя. Не щастя. Не радість. А базове: «я живий». І цього іноді достатньо, щоб зробити наступний крок.
Вареники — це не про кулінарію. Це про памʼять. Про звʼязок. Про те, що навіть у найтемніші часи у нас залишається щось тепле, своє і справжнє.
А тепер питання, яке мені справді цікаве як психотерапевту: яка страва для вас працює як емоційний якір і що саме вона у вас вмикає?
Автор – психотерапевт Taras Shevchenko
Радимо прочитати:
- Вареники: чотири найкращі рецепти тіста
- Соуси для вареників
