«Російська мова сьогодні – це символ небезпеки, агресії, тортур і знущань. А українська – сила спротиву». Лариса Дідковська, психотерапевтка, ректорка Українського вільного університету пояснює, чому важливо враховувати, що російська стала тригером небезпеки, як реагувати на неї, не втрачаючи внутрішньої рівноваги, та чому за фасадом «вєлікай культури» агресора насправді ховається глибока нікчемність.

Маємо. Наприклад, відповідати українською, коли до вас звертаються російською. Але важливо при цьому не провокувати конфлікту. Чому? Бо відкрита агресія у відповідь стає доказом нашого безсилля та безпорадності. Коли закінчуються аргументи, спокій і внутрішня рівновага – ми стаємо вразливішими. На ображених, як каже стара приказка, воду возять.

Коли ми зберігаємо почуття власної гідності, ми продовжуємо говорити українською не заради демонстрації зневаги, а висловлюючи своє ставлення. Оцінювати дії, а не ображати людину – це шлях сили. Можна сказати вишукано: «Ви знаєте, вам би так личило розмовляти українською». Ви сказали своє «фе», але зробили це гарно.

Лагідна українізація – це наша загальна політика. Я назавжди запам’ятала слова головного лікаря лікарні у Дніпрі. Туди привозять важких поранених з лінії фронту. Він розповів, що їхній персонал перейшов на українську за 3-4 місяці, хоча всі вони – корінні мешканці російськомовного сходу.

Причина була дуже простою. Коли бійці виходять з коми, наркозу або просто приходять до тями й чують довкола російську – думають, що вони в полоні. А якщо чують українську – розуміють, що вони на рідній землі.

Відповідальні лікарі перейшли на українську, щоб допомогти людям відчувати себе в безпеці. Бо сьогодні російська мова – це символ небезпеки, агресії, тортур і знущань. А українська, відповідно, – сила спротиву. Треба знайти такі форми донесення своєї незгоди, щоб бути вище за це. Стара римська приказка каже: «Про нашу силу і велич дізнаються по силі і величі наших ворогів». Якщо ми опускаємося до їхнього рівня – це дауншифтинг. Якщо залишаємось у своїй гідності – це апгрейд.

Раніше розмовляти російською означало належати до «вищого сорту». Так працює будь-яка імперія: мова колонії – це завжди «другий сорт». Через пропагандистську машину дівчата, приїжджаючи з сіл до райцентрів, починали говорити «па-русскі», щоб «приобщітса» до мови імперії.

Звідси й пішла риторика псевдовеличі: «вєлікая страна», «вєлікій народ», «вєлікая література». Але чому британці чи німці не вставляють слово «велика» перед кожним згадуванням своєї культури? Бо «грандіозне Я» росії – це психологічний механізм, що має заховати «нікчемне Я».

Згадайте Микиту Хрущова: народ годинами стояв у чергах за кукурудзяними паличками, а він світу «кузькіну мать» показував. Згадайте ці вкрадені унітази та електрочайники, якими вони не вміли користуватися. Це і є реальне обличчя цієї «величі». Навіть прізвиська путіна, «Моль» та «Акурок», свідчать про щось зневажливе.

Ця грандіозність ховає порожнечу. За межами двох метрополій, Москви та Ленінграда, нічого не було.

Зараз вони втрачають цю ілюзію. Мова імперії на наших очах стає мовою агресора, мовою орди, мовою нікчемності. Вони намагаються хапатися за свою колишню псевдовелич, але це вже не допоможе.

Цей коментар розшифровано з розмови з Ларисою Дідковською на запрошення «Клубу експертів та експерток».

Джерело – Ukrainian People Magazine