Діти Життєві історії

Я прийняла його за сина, а він зробив таке…

“Он скільки біля вас чоловіків в’ється, а ви всіх відшиваєте. Вони не варті вас. Я зроблю вас щасливою”.

«Візьми його з собою. Я заплачу стільки, скільки скажеш….» На порозі моєї квартири ранішньої серпневої пори стояло розхристане, сліпучо красиве рудокосе стерво, якому через отой особливий вияв обраності до пори прощають майже все. Моя сусідка Алла торгувалася зі мною, зовсім не соромлячись хлопчика, який стояв поряд і, здавалося, боявся голосніше дихнути…

Утім назвати Сергійка хлопчиком чомусь не повертався язик. Може, янголом, який тимчасово присів на обважніле від чоловічих цілунків плече своєї матері? Чи зоряним хлопчиком? Саме таким, як його змалював Антуан де Сент-Екзюпері у «Маленькому принцові».

Пронизливі темно-сірі, із золотавими цяточками очі немов ковтали всього тебе, разом із черевиками. І тримали у своїй містичній оболонці доти, доки детально й проникливо не сканували всієї твоєї істоти. Доки не дізнавалися про тебе геть усе. На менше вони нізащо не погодилися б.

Відверто кажучи, коли на сходовому майданчику нашого під’їзду я почала зустрічати це хлоп’я, то й не одразу збагнула, що Сергійко – Аллин син. Хіба у феєрверків бувають діти?

Якогось вечора вона пошкреблась до мене у двері. З синцями під очима й напідпитку невміло пригортала хлопця за худенькі плеченята, а потім нарочито бадьорим голосом відрекомендувала: «Син мій… Сергій… Знайомся, Тань…»

Я зирнула в проникливі сірі оченята. «Угу… Привіт, зоряний хлопчику…» Виявляється, до цього історичного моменту Сергій жив із бабусею, вчився на «відмінно» й намагався нікому не заважати. Але старенька померла, і хлоп’я опинилося в місті, де давно й цілком безтурботно жила завжди весела звечора, а на ранок у розібраному вигляді ЙОГО мама.

Відтак не раз ставала свідком того, як зосереджений Сергійко рано-раненько перед школою заварює чай і мастить бутерброди. Два завжди лишає на тарілочці, дбайливо встеленій серветками.

Ми з донечкою намагалися складати йому компанію – забігали до них уранці або запрошували до себе на ранковий чай перед школою. Якось, коли моя Ганнуся захворіла і ми снідали тільки вдвох, я не втрималася й запитала у Сергійка: «Чому ти завше лишаєш саме два бутерброди?» А він підвів свої фантастичні очиська й мовив: «Для мами та її кавалера. Бабуся вчила мене приймати все як є. Моя мама ось така, і мені нічого не лишається, як любити її».

Я остовпіла, мені забракло повітря. Маленький зоряний хлопчик. Такий уже дорослий. Відчула, як зсередини примандрували до очей важкі гарячі сльози, і я заметушилася, збираючись додому. Він спинив на півдорозі. «Тьоть Тань… Ви не плачте… Бо і я зараз буду… Вона така нещасна… Моя мама…»

І раптом лице його змінилося, немов на нього набігла тінь… Нижнє губеня скривилося, поїхало вбік. Він так безпорадно й щиро заплакав, що я ринулася до нього просто через стіл, обійняла за стрижену голову і легенько погойдувала на руках, доки хлоп’я не заспокоїлося.
Відтоді ми ніколи цього не згадували. Помітила, що Сергійко став рідше до нас заходити й уникати таких чудових вранішніх чаювань…

…Сьогодні Аллочка намалювалася, просила, аби я взяла Сергійка на відпочинок. У неї горів синім полум’ям черговий роман, тож хлопчик заважав. Сергійко дивився на мене вичікувально. Він добре знав, як довго я чекала нагоди поїхати з донечкою до моря. Аж надто добре. Але дивився майже прохально.

Раптом розізлилася: чому, ну чому я мушу відповідати за чужу дитину? На поміч прийшла донька. Вона просунула під моєю рукою свою веснянкувату мордочку й прощебетала: «Ма, ну візьмімо Серпика (це вона його перейменувала від французького «Сержик»). Буде мені компанія, коли тобі стане зі мною нудно». І що, скажіть, лишалося робити?

…На п’ятий день відпочинку я була щаслива, що діти так одне з одним ладнають. А перед самим від’їздом Сергійко присів біля мене на березі моря й спокійно сказав: «Тільки не перебивайте!»… І почав…

Ви коли-небудь чули освідчення від дванадцятирічного? Ось і зі мною таке трапилося вперше. Коли все те вислухала, то була вражена, розгублена, розчавлена, бо не могла це говорити дитина. Я гарячково мізкувала, що ж відповісти. І почала, що йому ще рано про таке думати і що я – тьотя, а він – дитинка. І ще хтозна-яку метелицю мела хлопчикові, який сидів, зіщулившись, поруч.

Вислухавши все і серйозно глянувшимені в очі, Сергійко сказав:

«Зачекайте на мене. Я зроблю вас щасливою. Он скільки біля вас чоловіків в’ється, а ви всіх відшиваєте. Вони не варті вас». Від цих слів із вуст дитини я неабияк закипіла: «Ага, коли тобі буде двадцять, мені вже мине сорок!»

Добре пам’ятаю, як він підвівся і яким гарненьким був при сяйві місяця й на тлі спокійного моря. А потім сказав: «Я однаково знайду спосіб назавше лишитися у вашому житті» – нахилився і цьомнув мене в щоку.

То був перший та останній поцілунок…

Бо не бачила його після повернення з моря років із п’ятнадцять – вони таки переїхали до останнього Аллиного чоловіка. За цей час я так і не стала щасливою в особистому житті. А от донька одного дня прийшла й з порога кинулася мені на шию: «Ма, я заміж виходжу. За… Серпика!»

…Вона народила ще одного Серпика – маленького, крикливого.
А старший загинув, коли виконував миротворчу місію. Хоча мені спокійніше думати, що його, як і Маленького принца, просто з полігону викрали й повезли на якусь зірку в галактиці. Щоб і там навчав інших додержувати слова. І любити.