Життєві історії Сім'я

Я – однолюбка. І навіть смерть не розлучить нас…

Кохати, навіть коли від нього немає ні звісточки. Кохати, навіть коли не знаєш, чи він ще живий…

Місячне сяйво прослизнуло крізь щілину між гардинами і зависло в кімнаті голубувато-фосфоричним серпанком. Стояла заворожлива тиша. Коли б не цокіт будильника, здавалося б, що зупинився час. Та несподівано в цьому неземному фантастичному світлі з’явилася тінь чоловіка. Ніна завмерла. Вона впізнала профіль, манеру рухатися, властиві лише одній людині на світі – Володі.

– Ти? Звідки ти взявся? – хотіла було спитати, але їй перехопило подих. Він нечутно наближався до неї, та за кілька кроків різко повернув до ліжечка, де солодко посапував її малюк. Довго стояв, дивився, потім почав нахилятися над ліжечком. Вона злякалася. І … прокинулась. У кімнаті було тихо і порожньо. Збентежена, Ніна боязко дослухалася до дихання синочка. “Що це було?- запитувала себе подумки. – Сон чи й насправді?..” Далі продовжувати думку вона боялась. І заснути довго не могла.

А вранці сміялася з себе: очевидно, напередодні забагато випила шампанського. Чекала шкільних подруг, щоб за багатолітньою традицією на її день народження влаштувати дівич-вечір, але не вийшло. А торік було так славно.


У кімнаті у високій кришталевій вазі стояло п’ять неповторно гарних троянд. Сріблясто-прозорі намистинки води на пелюстках створювали враження щойно зрізаних із куща квіток, додаючи їм особливого шарму.

Такими ж неповторно гарними були молоді жінки, що принесли ці квіти. Розкута манера спілкування, зі смаком дібраний на кожній одяг засвідчували, що доля не обминула цих жінок.

Та й справді, одна з них піднялася високо по службовій драбині, друга заснувала свою фірму і досягла непоганих результатів у бізнесі, третя – кандидат наук, готувалась до захисту докторської дисертації, четверта працювала викладачем за кордоном.

Щоправда, тут вони залишалися як і в школі – Ніною, Лідою, Вікою, Марійкою. Лише п’ята, Світлана, була звичайною, як вона підкреслювала, вчителькою. І не раз говорила не без іронії про свої проблеми: роботи багато, а платня мала. Подруги не запитували її, коли ж дає раду власним дітям. Вони знали, що ці турботи перебрав на себе її чоловік. І тому кожна потайки заздрила їй.

– Якби не Василь, я б, напевно, пропала, – довірливо зізнавалася Світлана. – А оце ще взяв додатковий приробіток на вечір. То вже за отримані гроші справив мені шубку.

Здається, похвальба зачепила подруг. Бо раптом кожна наввипередки стала вихвалятися своїм. Тільки Марійка на те запалила цигарку. Запала незручна тиша: вона нещодавно розлучилася. Рятуючи ситуацію, Ніна на правах господині запропонувала порізати торт, доки вона подасть каву.

– Ніна славилася своїми випічками ще в школі. Хороша була б комусь дружина, – зауважила Марійка.

– Та ж вона сама поставила на собі хрест, – сердито відреагувала на це Ліда. – Зі стількома її знайомили…

— Однолюбка, – констатувала, зітхаючи, Світлана.


Усі вони пам’ятали Володю, красеня-курсанта військового училища, який запримітив Ніну ще тоді, коли вона була дев’ятикласницею.

Весняного надвечір’я Ніна поралася у квітнику під вікном. Мати допомагала їй. Дівчина витала думками у далекій закордонній подорожі, в яку незабаром мала вирушити.

– Видно, не доживу до того часу, коли зможу побавити онука, – почала своєї мати, порядкуючи біля калини.

“Спокійно, Ніно,- наказувала собі подумки дівчина. – Ти – сильна. Ти мусиш бути сильною”. А вголос додала майже весело:

– А хіба нам погано удвох? Дивіться, що в сім’ях коїться: крики, зрада. Я не знаю жодної родини, де б усе було в гармонії, в злагоді.

– А у Світлани?

– Це один випадок на мільйон. Та й там не без проблем.

– Але ж, доню, якби всі так дивились на світ, то й не було б продовження роду людського.

Ніна лише тихо зітхнула на те. “Боже, якими були ми наївними”, – линуло з радіоприймача, і ці слова відомого романсу ніби перевернули її на другий бік гарячої сковорідки.


“Володю, що мені робити?” – тихо простогнала у своїй кімнаті. Взяла до рук альбом. Ось вони вдвох. Як це давно було! Її випускний у біло-рожевому наряді.

– Ти в цій сукні, мов яблуня навесні, – захоплено вигукнув тоді він.

Вона щасливо усміхалася. Як гарно все складається: школу закінчує з медаллю, і Володя на випускний приїхав з училища.

Ревниві погляди однокласниць і похмурі хлопчачі лише збуджували. Із сяючими очима, жартома штовхаючись, вони йшли вузенькою стежкою парку до Стиру. І тільки над рікою надовго замовкли, зачаровано спостерігаючи за невпинним плином води.

Він знайшов на березі палицю і кинув її на плесо. Завертівшись і випливши на середину ріки, далі вона помчала вниз за течією і за кілька хвилин зникла з поля зору.

– Отак буває і в житті, – промовив хлопець.

Чи від його слів, чи від побаченої картини Ніні стало якось моторошно. Аж пересмикнуло її.

-Ти замерзла? – Він зняв кітель і накинув їй на плечі. – Твоє волосся так запаморочливо пахне і так гарно лоскоче, – шепнув. – Підемо, чуєш, як виспівує соловейко. Послухаймо його зблизька.

– Але ж він не терпить нічиєї присутності.

– Я теж хочу бути тільки з тобою. Все життя.


Чіткі і повні відповіді на першому вступному іспиті допомогли Ніні легко переступити інститутський поріг. І так само легко здати першу сесію в столичному виші.

Вона їхала додому на канікули, мріючи про зустріч з коханим, який мав прибути у відпустку. Може, тому так довго не писав. Удома, вдосталь набалакавшись із матір’ю, зважилася спитати, чи, бува, не було їй листів.

– Я десь поклала, – непевно мовила матір. – Аж із Середньої Азії.
Із недобрим передчуттям Ніна розпечатала конверт. “Привіт, моя кохана, моя єдина на все життя. Я давно тебе не бачив, не чув твого милого голосу. Зате уві сні приходиш до мене щоночі. А перед світанком нас підіймають по тривозі – за річку, для практики. Там – Афган. Описувати це нецікаво, зустрінемось, розповім.” І закінчував лист словами: “До побачення. Цілую, моя недосяжна мріє, найвище сонце у житті…”


“Моє найвище сонце у житті…” – прошепотіла Ніна і повільно закрила альбом, ховаючи в ньому й цього, останнього листа від Володі. Пелена сліз заслала їй світ. Чи вперше з того часу, як коханий канув у невідомість? Вже й подруги повиходили заміж, дітей народили, а вона все жде. Ворожка сказала, що живий.

Невдовзі вже й подруги не заводили розмов на тему її заміжжя. Вдовольнилися тим, що запрошували хресною матір’ю для своїх дітей. Гірко було їй, але стиснувши в лещата своє серце, на виду лише усміхалася.

Аж тепер ось мама висловилась у садку…


Із закордонних курсів Ніна привезла масу вражень і сувенірів. Якось вранці вихідного дня, коли мама збиралася прасувати білизну, Ніна, взявши до рук простирадло, мовила:

– Мамо, я зробила… штучне запліднення.

Пітьма насунула матері на очі. Стиснулося серце: “Чому так? Чому не як у людей? Господи, чи ж я мало натерпілася в житті?”.

Та, на диво, всі сприйняли це спокійно. А дехто й по-філософськи схвально: правильно зробила, треба жити для когось.

Лише подруги-однокласниці не могли змиритися з таким непрактичним рішенням Ніни. І забираючи її з пологового будинку, одна з них прямо сказала: “Вибір ти сама зробила”.


Аж ось приснився. Чи й справді дух його приходив?

А вранці мама, збентежена, зайшла до Ніни в кімнату з повідомленням:

– Чула по радіо, що ще двоє хлопців наших, колишніх афганців, повернулись. Лише не розчула прізвищ… Одного звуть Володя…

Ганна Харів