Життєві історії Сім'я

“Я не дозволю своєму сину переїхати до цієї хвойди”

Майбутня свекруха не приховувала своїх емоцій: “Вона ноги розсунула, і він подумав, що доля? Не сміши мене…”

Софія не знала, що робити. Вона ходила з кутка в куток. Намотувала кілометри по квартирі. Через годину прийде вона. З її сином. З її Михайлом. Мишком. Михасиком. Софію дратував шум дощу за вікном, дратувало цокання годинника, дратувала білосніжна стеля.

А ще три місяці тому все було так добре. Софія сиділа в кімнаті, додивлялася фільм, коли увійшов син.
– Мамо, нам треба серйозно поговорити…
– Михасю, хвилин через десять, – відповіла вона.
– Зараз, мамо!
Софія озирнулася. Михайло стояв, стиснувши губи. Погляд зосереджений, руки в кишенях.
– Що сталося?
– Я одружуюся! – випалив він.
– Чудово! З ким?
– Я не жартую. І ти чудово знаєш, з ким…
Софія відвернулася до телевізора.
– Тоді нам нема про що говорити, – спокійно сказала вона.

Аня вперше переступила поріг їхнього дому півроку тому. Софія накрила на стіл, запропонувала дівчині чаю і намагалася бути ввічливою. Саме намагалася. Бо Софія відразу зробила для себе висновок, хто перед нею. Помада на губах занадто яскрава, манікюру нема, зачіска відсутня. Що ж Михайло знайшов у ній?
– А де ви навчалися, Аню? – запитала Софія між іншим.
– Я… Ще ніде. Я взагалі не вважаю за потрібне вчитися, якщо людина і так розумна.
Софія посміхнулася.
– Тобто ви і не плануєте?
– Я поки не знаю…
У Софії було дві вищі освіти, а Михайло навчався в Університеті Шевченка на відмінно.
– Я хотіла би стати дизайнером. Я добре шию. Можна зробити свою лінію одягу…
Софія починала закипати…
– А потім вийти на міжнародний рівень…
Софія ледь себе стримувала…
– Міша стане генеральним директором…
– А ви розумієте, що без вищої освіти ви нікому не потрібні? Чим ви збираєтеся займатися? На що жити? У вас батьки є?
– Мамо, в Ані… – почав Михайло.
– А я не тебе питаю, синку, – тихо, спокійно перервала Софія, і Борис тут же замовк.
– Я живу з мамою і братом. І з маминим другом. Мама на пенсії.
– Значить, ви живете на мамину пенсію?
– А що тут такого? Нам вистачає! – випалила Аня.
– Послухайте мене, люба. Щоб щось у цьому житті мати, у тому числі достойного чоловіка, мало крикливо одягатися і малюватися, як повія. Треба щоб і тут, – вона постукала пальцем по лобі, – щось було.
Знайомства не вийшло. Коли повернувся син, Софія вже спала. Вона лягала вчасно, стежила за собою. Вранці готувала собі салати з овочів і фруктів, після шостої не їла і три рази в тиждень відвідувала фітнес-центр. І тому виглядала років на десять молодшою свого віку. За паспортом їй було сорок два. З чоловіком розлучилася в двадцять три, через рік після народження Михайла. Чоловік виявився ганчіркою, неспроможною добувати гроші істотою. Зате вона працювала щосили і тепер могла собі дозволити практично все. У тому числі нового чоловіка. Але навіщо?

Софія вважала себе абсолютно самодостатньою людиною. У неї є син, який увібрав її самовпевненість, самостійність, потяг до науки й амбіції лідера. У неї чудова квартира (правда, район не дуже…), вона задоволена своїм життям. «Нічого, з часом переїдемо ближче до центру, там і наречену тобі знайдемо», – говорила вона синові. А він «знайшов» тут. У цій «клоаці». І дуже хвилювався, що знайомство не вдалося.
– Ти не права! Вона насправді дуже розумна дівчина!
– Твоя розумна дівчина читає по складах! На обличчі написано. Який ґедзь тебе вкусив? Вона ноги розсунула, і ти подумав, що доля? Не сміши мене, Михасику…

А три місяці тому він увійшов до кімнати і випалив: «Я одружуся!». Софія відвернулася назад до телевізора.
– Є ще дещо… Деякі обставини…
– Ні. Тільки не те, що я думаю! – Софія втрачала самоконтроль.
– Я не знаю, що ти думаєш. Але Аня вагітна, – і грім струснув стіни будинку, а блискавка вдарила прямо в Софію.
– І що ж ви будете робити? – прошепотіла вона.
– Нічого… Одружимося.
– Ти що, ідіот? З ким одружуватися? З цією вуличною дівкою? Слухай, у мене є лікар…
– Ніякого лікаря! Уже й термін не той, та й я не зробив би цього ніколи.

Через два дні Софія пішла з сином до батьків «невістки». Уже в ліфті їй стало зле. Стіни були поцяцьковані написами наймерзеннішого змісту, на підлозі – калюжа незрозумілого походження. Коли вони вийшли на сходову клітку, жінку охопила паніка. Приміщення було наповнене смородом випорожнень упереміш із запахом самогону. Коли син подзвонив у двері, оббиті старим облізлим дерматином, Софія була вже готова до найгіршого.
– Здрастуйте! Здрастуйте! – тітка незрозумілого віку широким жестом запросила у квартиру.
– Добрий… день… – видавила посмішку Софія.
У квартирі пахло трохи краще, ніж на сходовій клітці. Але запах самогону став різкішим. Усі пройшли на кухню, сіли за клишоногий стіл, накритий скатертиною не першої свіжості. «Але ж вони знали, що я прийду! Значить, підготувалися! Що ж тут діється, коли вони не чекають гостей?!» – Софія була вражена. Вона відсунула від себе чашку з каламутною рідиною, що іменується тут чаєм, і перейшла до справи.
– Що будемо робити?
– А що? – тітка підняла брови, зображуючи нерозуміння.
– Що? Ну, ось і я питаю: що? – Софія дуже хотіла бути спокійною.
– Діти люблять один одного, нехай одружуються!
– І що далі? – Софія дивилася на стіл.
– А що далі?
– Та де жити будуть, що їсти будуть, на що жити будуть?! – тупість тітки роздратувала Софію. Вона вибігла з кухні. – Тут жити ?! – Софія відчинила двері в кімнату. На кушетці щось заворушилося. – О! Це, мабуть, «друг», про якого розповідала ваша дочка?!
У кімнаті стояв дух перегару і немитого тіла.
– Що це ви розкричалися тут?!? – тітка зачинила двері в кімнату, відтіснивши Софію могутнім тілом.
– Усе! Ноги моєї тут не буде! І твоєї! – Софія подивилася на сина, який сидів у кутку кухні, обхопивши голову руками.
– Ну і йди! А Міша сам вирішить! – закричала тітка.

Весілля організувала Софія. З боку нареченої був брат. Пацан, на вигляд обкурений наркоман, навіть костюм не одягнув. Софія проігнорувала його присутність. Дивилася на Аню: «Дівчинка ніби нічогенька. Симпатична. Але неграмотна і з такою матусею!».
– А чому мама не прийшла? – Софія постаралася, щоб питання прозвучало якомога нейтральніше.
– А вона вас бачити не хоче.
«Дурепа! Боже, яка вона дурепа! І це – дружина мого сина!».

Питання, де жити, не виникало.
– Мій син у це кубло не переїде. Будете жити у нас.
…І от через десять хвилин вона приїде. Разом з її Михайлом. Мишком. Михасиком. Софія подарувала молодятам путівки до Греції на два тижні. І ці два тижні минули. І зараз вони вже на під’їзді до її дому…