Життєві історії Сім'я

“Не мужність і не сили, мене врятує тільки…” Уривок довоєнного щоденника

“Виміняв сьогодні огризок олівця, заточив його зубами й дістав давно уже пожовклий листок паперу, що його так обачно зберігав…”

Зовсім не владно обдарувала мене своїм ароматом, босоніж ступаючи по холодних щаблях кривих, а ніяких не кручених сходів. Старі мережива на сірій фіранці разом із прогнилим карнизом раптово гримнули на підлогу.

Вона лишень йойкнула, а відтак озирнулась і засміялась.
Напівтемрява, яка панувала довкола, пропускаючи напівсвітло крізь мутне маленьке віконечко, наполовину засипане землею, узагалі приховувала всі ґанджі цієї підвальної кімнати. Я лише на кілька секунд замешкався, і мене одразу ж зупинив погляд, у якому прочитав розуміння. У

же не сміючись, вона провела мій погляд і знову усміхнулась… Потім підійшла до мене впритул й абсолютно серйозно сказала, що любить, що цей гидкий підвал, обклеєний червоними лозунгами, стане їй домівкою, якщо я буду поряд. Тоді вона так і не дочекалася відповіді…


Якби їй довелося порівнювати ніжні поцілунки в шию, що повільно й поступово подорожують дедалі нижче, даруючи легку прохолоду, чи кінцевий вульгарний, оспіваний і банальний “злет у космос”, “стогони щастя” або по-простому оргазм… вона неодмінно вибрала б перше.

Прекрасно знаючи, що все робиться нібито заради цього останнього найяскравішого моменту, коли всі почуття напружуються і, немов звільнившись, кидаються на волю. І незважаючи на це…

Останній крик, який виправдовує отримане щастя, і я затьмареними білою напівпрозорою пеленою очима ловлю її погляд, який лишень коротку мить спалахом обурюється: невже усе? Але одразу ж змінюється щасливою маскою, а можливо, міняється по-справжньому.

Я не знаю, що можу зробити ще, аби цей яскравий момент не став крапкою, тому тягнусь до її губ, відчуваю слабку закохану покірливість, пізніш угадую в ній вдячність від неї, мені…

От тоді усвідомлюю, що зробив усе, аби вона забула на ці півгодини про навколишній запилюжений простір і відчула себе десь високо… можливо, серед холодних зірок у повному загадок космосі…


Однак уся наша казкова закоханість, яка проривалася то у мене, то у неї, розбивається швидко і безапеляційно об черство-кам’яний побут. Якби ми з нею насправді полетіли високо, можливо, на інші планети й галактики чи хоча б у сусідню квартиру, що зверху…

Трохи далі від помийного запаху вранці й вологої підлоги у благенькому старому килимку чи трохи ближче до домашнього затишку та смачних обідів, які так часто з’являються в маленькому кафе навпроти. Я зовсім не проти нашого кохання, яке рятує, анітрохи не проти тебе… я просто не бачу життя за тими брудними вікнами, що не відмиваються.

Бачу, що й ти страждаєш в глибині душі, але чому тоді щоразу обіймаєш мене і шепочеш на вушко, що все буде добре, що нас врятує кохання, що ми щасливі й багаті любов’ю, коли ми бідні й голодні? Коли жадібні наші очі стежать за шматочком білого хліба? Хіба любов нас рятує? Хіба ти щаслива в цьому підвалі?


Виміняв сьогодні огризок олівця, заточив його зубами й дістав давно уже пожовклий листок паперу, що його так обачно зберігав. Тут нема того маленького віконечка, нема лампочки та ліжка, тут підлога не вогка – вона льодяна, тут холодно й укритися нічим, стіни не дерев’яні, а замість дверей чотири грубі металеві прути.

Вранці прокидаєшся, коли ще сонце навіть близько не підійшло до горизонту, йдеш до лісу і, знемагаючи, чекаєш, коли минуть чотирнадцять робочих годин, проведених на лісоповалі, щоб потім знову повернутися в замерзлу казарму, прилягти на підлозі й миттю заснути, незважаючи на постійний шум, дикий холод і голод, що з’їдає тебе зсередини.

Я не знаю, що може бути гірше… як можна гірше жити… не жити – існувати, виживати. Я не знаю, як мені пережити ще чотири роки і як собі допомогти. Але я упевнений: якби Ти була зі мною, якби хоч здалеку бачив твою усмішку, бодай навіть тільки силует, якби знав, що ти недалеко, то був би врятований. Врятований любов’ю. Не мужність і не сили – їх у мене практично не лишилось, не воля і не прагнення – їм я не вірю, а Вона врятує мене.