Життєві історії Сім'я

Моя бабуся хотіла померти, щоб не бачити голодної смерті своєї дитини…

Коли знову жалітиметеся на своє життя, мовляв, набридла маленька зарплата, нудна робота, лінивий чоловік, то просто прочитайте цю історію. Ви зрозумієте, що це – не найгірше, що могло з вами трапитися…

Моя бабуся не ходила до церкви… Вона довго сиділа вечорами, закривши очі, і беззвучно розмовляла з тим, у кого вірила. І – допомагала, допомагала, допомагала. Одного разу я запитала її, а вона відповіла…

На початку 1942 року бабусю евакуювали з двома дітьми. Ешелон із напівголодними виснаженими людьми місяцями стояв у тупиках, пропускаючи фронтові поїзди. А через чотири місяці бабуся поховала свого старшого сина, чотирирічного Федю, голими руками викопавши для нього маленьку ямку при дорозі. Молодший, шестимісячний Гена нагадував шматок м’яса… Він був весь запрілий. На день видавали лише два горнятка води, якими годі було втамувати навіть спрагу, не те, що помитися.

Змучений, здавалося, що він вже давно розучився плакати, з дитинства зрозумівши марність крику – у висохлих грудях матері майже не було молока. Через кілька місяців після цього ешелон розбомбили. Контужена бабуся із сином довго лежала в обгорілій косі, а потім повільно попленталася стежкою, яка пролягала крізь поля.

Вона розповідала, що вже не пам’ятала, як довго йшла. Але йшла, притискала до себе сина, і дуже боялася подивитися на нього, тому що майже не відчувала його дихання. Вона й сама уже ледве дихала. Стояв липневий полудень. Виснажлива спека. Не було ані краплі води, ані крихти хліба. Бабуся йшла і йшла, не здавалась. Навколо не було ані душі, а попереду – не видно було жодної хатки. Тільки поле, ліс, спека і, здавалося б, нескінченна стежка. Скільки це тривало, вона уже не пам’ятала, плин часу не відчувався.

Бабуся безсило опустилася на узбіччя, притиснувши до себе майже бездиханне тіло сина, вона нарікала… Потім сил не стало й на це, і бабуся почала благати про смерть. Їй хотілося померти раніше, ніж доведеться побачити смерть другої дитини. Вона не зрозуміла, що сталося, але відчула, що хтось торкнувся до її плеча. Бабуся оглянулася і побачила перед собою босу, з величезними розтрісканими п’ятами, немолоду селянку. Та дивилася на неї так, немов все-все про неї знала. Потім сказала кілька якихось незначних слів, розкрила перекинуту через плече полотняну сумку й щедро відламала руками половину величезного домашнього круглого хліба. За хвилину дістала пляшку молока.

– Їж, а потім йди… скоро будуть люди, – сказала жінка, і повільно пішла стежкою вперед.

Бабуся отямилася через кілька секунд… Підхопилася на ноги, притиснувши до себе безцінний дар, щоби віддячити рятівницю. Але її вже не було ніде. Наче крізь землю провалилася. Нескінченна стежка чітко виднілася до горизонту, і не побачити, хто йде нею, було годі. Але жінка зникла.

Бабуся поїла, погодувала сина, і рушила в дорогу. Вона приготувалася йти довго. Але не минуло і двадцяти хвилин, як попереду виросло село, якого теж не можна було б не помітити. Звідки воно взялося – бабуся не зрозуміла.

Вона шукала свою рятівницю, описуючи її всім жителям селища, але ніхто не міг зрозуміти, про кого вона говорить. Не знайшла вона її і у всіх довколишніх селах.

Бабуся не ходила до церкви… Вона говорила, що вірити – це не ставити свічки і просити, а дякувати, і допомагати всім, хто цього потребує. Так і жила, так намагаюся жити і я. Див не буває, але іноді спереду ми бачимо світло, яке освітлює нам шлях.

Ліля Град

Дата публікації: 04.02.2020 img Поділитися