Життєві історії Сім'я

Любов і на війні знайде. Зворушлива історія кохання

«Я живу доти, доки живе Михайло», – каже бабуся Марія. А він у відповідь: «Якби не Марія, мене вже давно не було б на світі».

Ще дитиною почула від свого дідуся Степана історію далекої юності його молодшого брата Михайла Кушпетюка.

Отже, до війни у Михайла була дружина і маленький синочок, та під час окупації обоє захворіли й померли. На ту пору чоловік саме партизанив. Відтак пішов на фронт. Коли воював уже в Польщі, зазнав важкого поранення – справи були зовсім кепські, життя його висіло на волосинці. І хто знає, чим усе скінчилося б, якби не зустріч із медсестрою Марією.

Перед її очима щодня проходило чимало військових, але коли поглянула на Михайла – схудлого, з запалими очима та щоками, – серце стиснули біль і жаль. Вона не відходила від нього ні на годину. Оскільки Михайлові довелося провести на лікарняному ліжку навіть не кілька тижнів, а місяців, то поволі він звик до Марії… А щойно відступив біль, роздивився, яка вона ніжна. І де в такому тендітному створінні стільки сили? Не зогледівся, як уже став дослухатися до її кроків, ловити нотки голосу… Одне слово, закохався. І вона відповіла взаємністю.

Та війна війною… Михайло знову пішов на фронт, і вони з Марією опинилися в різних частинах. Здавалося, що тому протистоянню не буде кінця-краю, але таки діждали Перемоги!

Як це часто буває в житті, сюжет якого іноді значно цікавіший, ніж у фільмах, закохані випадково зустрілися в потязі, що прямував на рідну землю. І Михайло, який давно вже вирішив, що Марія – його наречена, запросив її у село Михайлине (Хабарище), що на Ратнівщині (Волинь). Тактовно й з гумором готував він міщанку з Підмосков’я до зустрічі з сільським побутом.

– Ми маємо власний млин, пекарню та лавку, – казав він їй.
І ось невістка у хаті-землянці свекрів.

– Ось наш млин, – показав Михайло на жорна в сінях, – а ось хлібозавод, – кивнув на піч. – А ось лавка, – показав на лаву за столом, де саме вистигали великі паляниці хліба.

Марія, побачивши те добро, заплакала: стільки буханців водночас вона не бачила, бо і в них у Підмосков’ї, і на фронті хліб видавали грамами.

Погостювавши у батьків, молодята подалися влаштовувати своє сімейне життя. Пішки дісталися білоруського Кобрина. Марія працювала медсестрою, Михайло – у відділі внутрішніх справ. Побудували дім, де живуть і нині, посадили сад, народили й вивели в люди сина Анатолія, допомогли виростити внуків Валерія та Олечку, діждалися правнуків!

Тепер обоє на заслуженому відпочинку. Вони й справді як пара лебедів: прожили життя в любові та вірності. Їм можна по-доброму позаздрити – і нині ставляться одне до одного так, наче на світі, окрім них, більше нікого…

Надто хочеться подякувати бабусі Марії за терпеливість, за любов до свого чоловіка і мого дідуся. Йому ж бо через колишні фронтові поранення ампутували ногу, а потім паралізувало руку…. Вічна медсестра й вірна дружина завжди була поряд із ним… Ніби й проблем ніколи не знала – уважна, привітна та добра.

Років п’ять тому дідусь важко захворів. Через те що місць у лікарні не було, бабусі Марії довелося ночувати в холодному коридорі. Та додому вона не пішла, а невідлучно біля дідуся сиділа. І знаєте, за все життя ніхто з рідних чи близьких жодного разу не чув, щоб вони бодай голос одне на одного підвищили.

Торік у липні бабусі Марії, а цьогоріч у березні дідусеві Михайлу минуло по 90 років! І навіть у цьому поважному віці вони… кажуть одне одному компліменти!!!

«Я живу доти, доки живе Михайло», – баїть бабуся Марія. А він у відповідь: «Якби не Марія, мене вже давно не було б на світі».

А я… Як я люблю цих стареньких лебедяток! Дай їм Боже відсвяткувати 100-літній ювілей у парі, бо кожен прожитий разом день – то подвиг. Але, певно, вони так люблять життя, що й воно відповідає їм взаємністю!

Ніна ФІЛЮК (онука Михайла Никандровича Кушпетюка по братові Степану)