Життєві історії Сім'я

Кохання не має смаку полуниці з вершками

Я розгортала фотоальбом на останній сторінці, виймала кілька світлин і годинами вдивлялася у його обличчя. Гарний! Навіть його світлини вирізнялися якимось незвичайним шармом… То був мій новий кавалер, а я – його єдина дівчинка-ягідка. Мені здається, що це назавжди, що щастя триватиме, допоки смерть не розлучить нас. А відчуття ще ніколи не обманювало мене. “Господи, […]

Я розгортала фотоальбом на останній сторінці, виймала кілька світлин і годинами вдивлялася у його обличчя. Гарний! Навіть його світлини вирізнялися якимось незвичайним шармом… То був мій новий кавалер, а я – його єдина дівчинка-ягідка.

Мені здається, що це назавжди, що щастя триватиме, допоки смерть не розлучить нас. А відчуття ще ніколи не обманювало мене. “Господи, невже це все відбувається зі мною?” – шепотіла я ще вчора, вглядаючись у сині, як два озерця, очі. “Таки з тобою, кохана полуничко!” – відповідав він, і я розчинялася у його обіймах.

…Рівно о дев’ятій у двері почала ломитися Юлька, більш знана як Катастрофа. Зі сну мені здалося, що то сусіди поверхом вище з’ясовують стосунки, і я накрилася ковдрою з головою. Крізь пух і пір’я, як на диво, громові звуки стали долітати ще краще. Схоже, Юлька довбала двері ногами. Млявою рукою я вихопила з-під вуха подушку і накрила нею лице. Пусте! Тепер Юля билася у двері головою. Принаймні про це кричали сусіди, яким уже теж не судилося стулити повік.

Я сповзла з ліжка і, гублячи капці, попленталася відчиняти.
Двічі клацнув замок, двічі за дверима вилаялася Юлька.

– Ну чого, стара, не відчиняєш? – вигукнула вона мені просто у лице і, безцеремонно відштовхнувши, пройшла на кухню.

Юля ніколи не вирізнялася зайвою делікатністю – поки я умила фейс, вона уже обнюхувала полуницю у глибокій тарілці на кухонному столику.

“Ну-ну, – майнула думка. – Що не так – ягоди не помиті чи не у тій тарілці?”.

Юлька над усе любила повчати. Не проминула зробити це й минулого разу, коли на кухні уже парувало з двох картатих горняток.

– Кава у тебе – ніяка! – повчала мене, ретельно прожовуючи бутерброд, що його перед тим, як іти на роботу, залишила своїй доні мама. – Самі лишень дурники таке п’ють. Я тобі казала тричі: ніколи не бери розчинної! Тільки у зернах!!!

– І звідки ж взялася така стара мудра мавпа? – спробувала віддячити за “дурників”.

Але одразу зрозуміла, що дарма. Бо з важким для розуміння ранковим пробудженням у ще один вихідний, вторгненням експресивної Катастрофи на власну територію прослухала ще й довгу і змістовну лекцію на тему: “Кава. Яку пити мені?”.

Закінчила Юля свій монолог теж по-новому:

– Так каже Костик! – і переможно подивилася на мене.
Я хотіла було розпитати про віртуального супер-Костика, і вже сформувавши подумки підленьке питання, відкрила рота, як Юля не розгубилася і вклала мені до нього бутерброд.

До дванадцятої я у піжамі слухала Юльчині розповіді про Костика, так і не зрозумівши, що він за птаха. Таке тривало місяцями.

Подібні дифірамби сипалися на адресу Вовки, Льончика і Сашуні – майже усіх Юльчиних кавалерів. Чи то так таланило Юлі, а чи вона полюбляла видавати бажане за дійсне, але у її тенета завжди потрапляли ідеали. Уже після випробувального терміну, а то й узагалі після припинення будь-яких стосунків, вони, навіть не здогадуючись про це, і далі носили корону, начеплену на їхні нещасні голови Катастрофою.

Мені так не щастило. Свита красенів не бігала за мною, не влаштовувала дуелей, не била один одному пики. Був лише він – обранець зі світлини.

А от подружка завше була у творчому пошуку.

…Юлька й далі обнюхувала полуницю. Тоді змовницьки подивилася на мене і метнулася до холодильника.

– У тебе нема вершків? – розчаровано процідила вона, вивчаючи внутрішній світ моєї льодувки.

Як і очікувалося, починався повчальний тренінг.

– Мій Юрасик завжди каже, що споживати полуницю без вершків – небачений злочин.

– Що? – запашна полуничка, яку я уже збиралася доправити до рота, так і застигла на півдорозі.

– Злочин, кажу! Нарешті ти мене слухаєш, – задоволено пробурмотіла Юлька. – Ой, до речі, про Юрасика. Він такий красунчик. А я – його єдина дівчинка-полуничка…

Я чи не вперше уважно слухала Юльчин монолог, але не могла второпати, що вона каже. Як дурепа сиділа із полуницею, затиснутою в руці, й не зводила з Катастрофи очей. Юльці знову щастить більше, аніж мені.

…Коли за Катастрофою зачинилися двері, я дістала з-під ліжка фотоальбом. Боже, він такий гарний! Дрібні клаптики глянцевих світлин посипалися у смітник. Останніми лягли ті, на яких я і він.

Відтак у смітник полетіла й полуниця…

Ольга ГЕМБІК

Дата публікації: 24.06.2018 img Поділитися