Духовність Сім'я

Чи міг князь Володимир зробити Русь мусульманською?

А якби Володимир обрав мусульманство? Чи було християнство єдино правильним вибором? І чому ми – саме християни? Пояснює науковець.

Розповідає Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”:

Питанню «вибору віри» князя Володимира Святославовича присвячена велика кількість літератури. Однак у них переважно акцентується увага на такий момент, як хрещення Русі. Щодо інших можли­востей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, іудейської, західнохристиянської), то про них автори згадують рідко. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні.

Але це не зовсім так. Уже той факт, що в «Повісті минулих літ» приділено багато уваги питанням «вибору віри», критиці неправославних вірувань, сам по собі є промовистим. Звичайно, розповіді про «вибір віри», наведені в «Повісті…», є легендами.

Однак за будь-якою легендою стоїть реальність. І якби не було реальних можливо­стей «вибору віри», то такі легенди не виникали б і їм би стільки уваги не приділяли християни-літописці. Останні хотіли утвердити думку, ніби вибір християнства візантійського обряду для Русі був правильний та єдино можливий.

Ця теза християн-літописців (правда, вже в моди­фікованій, «секуляризованій» формі) так чи інакше домінувала й продовжує домінувати серед науковців, які досліджували давньоруську історію. Зумовлено це, по-перше, тим, що вони, здебільшого, формувалися в лоні християнської (часто — православної) культури, по-друге, те, що використо­вували християнські джерела, ступінь довіри до яких був високим. Щодо нехристиянських джерел, котрі висвітлювали «вибір віри» князя Володимира, то вони або не дійшли до нас, або сприймалися критично і використовуються мало.

Не будемо зараз обговорювати можливості язичницького, іудейського чи західнохристиянського вибору. Зупинимося лише на можливості вибору мусульманського. Тим більше, що збереглися джерел, які дають змогу більш глибоко висвітлити це питання.

Мусульманський світ у X ст., коли Русь «шукала» для себе віру, продовжував переживати час піднесення. І хоча Арабський халіфат, ця могутня мусульманська імперія з центром у Багдаді, знаходилася в стані політичного роздроблення, все ж зберігалася духовна єдність мусульманського світу, що простягнувся від Атлантики аж до Індії. Міста мусульманських держав залишалися осередками розвинутого ремесла й торгівлі. На високому рівні в тодішніх мусульман знаходилися культура й наука.

Русь мала різнопланові контакти з мусульманськими країнами Кавказу, Закавказзя й Середньої Азії. На Кавказі в той час існували мусульманські держави. Найбільш впливовими з них були Дербентський емірат і держава ас-Сарір. Закавказзя залишалося під владою арабських халіфів, правда тут посилилась боротьба християнських правителів (вірменських та грузинських) за незалежність. В Азербайджані ж правили наміс­ники багдадських халіфів.

У Середній Азії в зазначений час впливовою політичною силою стала мусульманська держава Саманідів із центром у Бухарі, яка формально зале­жала від Багдаду. Саманідам у X ст. підпо­рядковувався Хорезм. На півдні Каспію існував ряд невеликих держав, які були в складних відносинах із Саманідами й багдадськими халіфами.

Руські купці вели торгівлю з країнами Кавказу, Середньої Азії, іншими мусульманськими державами. Арабські географи ІХ-Х ст. описували торгові шляхи, що йшли з мусульманських країн через володіння хозар або Чорне море в Східну Європу. Існування таких зв’язків підтверджується знахідками скарбів срібних дирхемів на Русі й в Прибалтиці. Уже в IX ст. руські купці з’являлися в Багдаді.

Інтенсивні торгові контакти могли бути каналом для поширення ісламу в Східній Європі. Адже руські купці, приїжджаючи в мусульманські країни, знайомилися з місцевими релігійними віруваннями, а деякі з них, можливо, навіть приймали іслам.
Однак торгівля була далеко не єдиним каналом проникнення на Русь мусульманства. Багаті мусульманські країни ставали об’єктами військових нападів русичів.

Так, мусульманські автори повідомляли про кілька військових походів, які здійснили русичі у прикаспійські землі (Існує чимала література мусульманських авторів, у якій розповідається про Русь. Див., наприклад: Гаркави А.Я. Сказания мусульман сих писателей о славянах и руських. – СПб., 1870). Одне з таких свідчень знаходимо в мусульман­ського автора кінця XI — початку XII ст. Ал-Марвазі. Він вважав русів дуже войовничим народом. Мовляв, вони дивилися на меч як на головний засіб для свого існування. «І було їхнє виховання таким, поки вони не прийняли християнство в 300 році. Коли вони навер­нулися в християнство, віра притупила їхні мечі, двері для здобуття здобичі закрилися перед ними, і вони по­вернулися до нужди й бідності, скоротилися в них засоби для існування. Ось вони й захотіли зробитися мусульманами, щоб їм були дозволені набіги та священна війна, повернутися до того, що робили раніше. Вони послали до володаря Хорезму чотирьох мужів із наближення царя. Є в них цар і називається він Булдмир… Прийшли посли їхні у Хорезм, розповіли про мету посольства, зрадів хорезмшах, що вони захотіли стати мусульманами…». Далі йдеться про те, що пра­витель Хорезму послав до русичів наставника, який мав їх навчити законів ісламу.

Ця згадка зустрічається також у Ал-Масуді та Мухаммеда Катіба. Правда, останній вважав, що ця подія відбулася не в 300-му, а в 333-му році хіджри. Про цю подію вів мову арабський історик ХІІІ ст. Ібн Ісфендіяр, називаючи дату навернення до ісламу русів 297 рік хіджри.

Виходячи із цих дат, випливало, що ісламізація русів відбулася в першій половині X ст. 297 рік хіджри відповідає 909/910 рр. від Різдва Христового, 300 р. – 912/913 рр., 333 р. – 944/945 р. Однак ім’я царя русів Булдмир, яке навів Ал-Марвазі, привело багатьох дослідників до думки, що тут йдеться про князя Володимира. Тому зустрічаємо твердження, що цей князь здійснив спробу запровадити іслам у Київській Русі, взявши цю віру з Хорезму.

Певно, найбільш вірогідним часом прийняття ісламу частиною русів є початок X ст. Звичайно, не варто повністю довіряти Ал-Марвазі. І все ж за напівлегендарним повідомленням історика стоїть певна реальність. «Язичницька Русь» мала можливість маневру між християнсько-візантійським та мусульманським світами. Будучи язичниками, русичі здійснювали грабунки як Візантії, так і багатих мусульманських країн. Прийняття ж якоїсь із світових релігій, чи то християнства в його візантійському варіанті, чи то ісламу, зменшувало можливість такого маневру. Це, на нашу думку, було однією з причин «язичницької реакції» князя Олега, який відмовився від християнства, прийнятого Аскольдом і Діром. Це також відіграло не останню роль у «язичницькому виборі» Святослава. Зовнішня політика Русі за Олега та Ігоря (та й фактично в пізніші часи, аж до Володимира Святославовича) нагадувала своєрідний «маятник», який коливався між християнським та мусульманським світами. Русичі нападають на Візантію, після цього укладають з нею мирний договір, якась частина їх приймає християнство. Тоді «маятник» йде до ісламського світу. Русичі нападають на мусульман, переважно в районі Прикаспію. Тепер уже з мусульманами укладається угода, навіть, можливо, якась частина русів стає мусульманами. Мусульманський автор Шукраллаг (XV ст.) писав, що руси прийняли іслам для того, щоб «законним шляхом» отримувати військові трофеї, захоплені у війнах з «невірними» (немусульманами). Тоді «маятник» знову йде в християнський бік, спостерігаємо напади на Візантію і т.д.

Є підстави вважати, що крім опорних пунктів у Києві та Новгороді (на «шляху із варяг у греки») існував ще один опорний пункт русичів у Прикаспії, десь у районі нижньої Волги. До речі, Волга відігравала помітну роль у торгівлі русів. Арабський географ Ібн Хаукаль навіть іменував її «руською рікою» (нахр ар-Рус).

Для згадуваного Ал-Марвазі Русь — це не Подніпров’я, не гради на «шляху із варяг у греки». Це щось зовсім інше. Для нього Русь — острів у морі чи серед озера. Він писав: «Щодо русів, то вони живуть на острові в морі. Цей острів займає три дні дороги в той чи інший напрямок. На острові ліси й болота, і оточений він озером. Вони (руси) багаточисельні… І вони, народ сильний та могутній, ходять у віддалені місця з метою набігів, а також плавають на кораблях у Хозарське (тобто Каспійське — П.К.) море, нападають на кораблі й захоплюють товари. їхня хоробрість та мужність добре відомі…».

Можна це повідомлення трактувати як вияв необізнаності й фантазії Ал-Марвазі. Однак про «ост­рів русів» писало чимало мусульманських географів та істориків. До того ж ці описи дуже схожі. Дослідники загалом ставилися з довірою до цих свідчень і намагалися відшукати даний острів. Шукали його переважно в районі чи то Балтійського, чи то Чорного морів. На нашу думку, що цей острів міг знаходитися в північній акваторії

Каспійського моря. Річ у тім, що в УІ-Х ст. рівень Каспійського моря був дуже низьким і тоді там могли з’явитися острови, яких зараз немає. На одному з таких островів могла розташовуватися опорна база русичів.

Та й навіть зараз на Каспії є географічні об’єкти, які загалом підпадають під опис «острова русів». Це — гирло Волги. Впадаючи в Каспійське море, ця річка завдяки своїм рукавам створює цілу систему островів. З одного боку, вони омиваються Каспієм, з іншого, оточені рукавами річки, заплавами. Звідси, можливо, твердження Ал-Марвазі, що «острів русів» знаходився в морі, але водночас був оточений озером.

«Острів русів», що розташовувався на перехресті важливих торгових шляхів, міг би стати зародком імперської держави, котра б заступила Хозарський каганат, що почав занепадати. Походи, здійснювані русичами на Каспій, нічим не поступалися таким же їхнім походам на Чорне море. Про один із них, що відбувся десь у 912/913 р., писав арабський географ та історик першої половини й середини X ст. Ал-Масуді. Відповідно його свідчень, руси зі згоди хозарського прави­теля на 500 кораблях (очевидно, човнах типу «чайок») увійшли в Каспійське море й стали грабувати мусульманське населення Ширвану, Азербайджану. Гіляну і Табаристану.

Базою для них стали острови, розташовані неподалік Баку. Правитель Ширвану Алі, зібравши великий флот, намагався вибити русичів із островів, але зазнав поразки. Після цього русичі багато місяців грабували на Каспії, а потім, захопивши велику здобич, повернулися в дельту Волги. Хозарському кагану вони послали частину здобичі й він поставився до них прихильно.

Однак хозарські мусульмани почали вимагати від кагана, щоб той дозволив помститися русичам за їхні розбійні дії. Мусульмани ж в Хозарії були впливовою силою. Ними, зокрема, була укомплектована гвардія. Тому каган змушений був рахуватися з їхніми вимогами. Він погодився, щоб хозарські мусульмани помстилися русичам, однак повідомив останніх про напад, який готувався. Три дні йшла запекла битва, в якій русичі за­знали нищівної поразки. Лише п’ять тисяч із них прорвалися й пішли вгору по Волзі, але й вони були перебиті буртасами й волзькими булгарами.

Важко сказати, наскільки описане відповідало дійсності. Та варто враховувати, що Ал-Масуді був сучасником тих подій. Ймовірно, русичі, котрі діяли на Каспії, зазнали серйозної поразки. Це і знайшло відображення в зазначеного автора. Не виключено, тоді частина «острівних» русів прийняла іслам.
Знищення їхнього військово-політичного утворення стало причиною того, що напади наших предків на прикаспійські території вже не мали таких масштабів, як раніше. Один із таких нападів відбувся орієнтовно в 944/945 р. Тоді русичі, заручившись підтримкою кавказьких народів, аланів та лезгинів, здійснили похід на Кавказ і Закавказзя. Своєї бази в північному Прикаспії вони вже не мали.

Прийняття ісламу «острівними русами», якщо таке було, виявилося тупиковим варіантом. Будучи затиснутий Хозарією, «острів русів» так і не зміг стати великою державою. Водночас іслам відгородив «острівних» русів від основної частини їхніх одноплемінників, які ще зберігали язичництво, а в політичному й культурному планах маневрували між християнським та мусульманським світами.

Наступна спроба ісламізації Русі спостерігалася за князя Володимира Святославовича й пов’язана з т.зв. «вибором віри». Інформація про цю подію міститься в давньоруських літописах.
Отож, звернемось до літописної розповіді. Під 985 роком в «Повісті минулих літ» читаємо: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва» (Ця та інша цитати з «Повісті минулих літ» даються за перекладом Л.Махновця. Див.: Літопис руський. – К., 1989).

Звичайно, наведена оповідь має легендарний харак­тер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але кидається в очі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі, так само, як Київська Русь контролювала шлях із «варяг у греки». У певному сенсі можна сказати, що Русь та Волзька Булгарія стали своєрідними близнюками, спадкоємцями Хозарського каганату.

Як свідчить «Повість минулих літ», у 965 р. князь Святослав розгромив хозарів. Володимир теж ходив на них, про що писав Яків-мніх у творі «Пам’ять та похвала Володимиру». Можливо, саме Володи­миру належала остання крапка в справі ліквідації Хозарського каганату. Він іменувався каганом, як і верховний правитель Хозарії, про що свідчив Іларіон у «Слові про Закон і Благодать».

Волзькі булгари, які входили до складу Хозарії, теж внесли свою лепту в розклад цієї держави. Вони прийняли іслам, ставши ніби в опозицію до влади хозарських правителів, котрі дотримувалися іудаїзму. Після розпаду Хозарського каганату завершилось формування незалежної Булгарії на Волзі.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русичів, бо отримали б могутнього союзника. Не даремно в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар йде розповідь про те, що булгари запропону­вали йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», щоб розвідати, якою є їхня віра. Такий факт «першості» є промовистим. Він свідчив: іслам був цілком реальною альтернативою візантійському християнству. На користь цього говорять й інші моменти літописної легенди про «вибір віри».

Ось як, наприклад, розповідається про приїзд булгар до Володимира: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття — особливо. Він сказав: “”Русі веселість — життя, ми не можем без цього бути».

Звісно, дана оповідь має легендарний харктер. Володи­мир у ній виглядає карикатурно-анекдотично. Загалом у «Повісті минулих літ» проглядається негативне ставлення до цього князя. Він засуджується за вчинки, несумісні з християнською мораллю. Літописець і на цей раз зумів вколоти Володимира. Мовляв, князь готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але він відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. Ці чинники (зокрема, заборона на спиртне, на чому робився наголос) не були серйозною перепоною ­прийняття мусульманства. Наприклад, спиртне вживалося в тодішньому мусульман­ському світі. Пригадайте хоча б поезії Омара Хайяма, у яких звучить гімн вину.

Із вищенаведеної оповіді Володимир постає як блуд­ник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеа­лу. Але відкинемо карикатурно-анекдотичні моменти, викликані неприязню літописця до Володимира. Важ­ливо інше: літописець визнав, що Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та іудеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні, так випливає з літописних оповідей.

Тому в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, що соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його соціальному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане тверд­ження мало на меті зробити іслам менш привабливим у очах простолюду порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати — демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», котра була виголошена перед Володимиром адептом візантійського християнства: «А потім до Володимира греки прислали філософа [Кирила], говорячи так: «Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше од усіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото напустив бог каміння розжарене, і потопив їх, і потонули вони. Отак і сих жде день погибелі, коли бог прийде судити на землю і погубить всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вживають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чиніть таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають». Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: «Нечисте се діло».

Як бачимо, тут йдеться про речі, далекі від дійсності. Цей уривок із «Промови філософа» мав одну мету: будь-яким чином скомпро­метувати іслам. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, іудаїзм), він далекий від подібного компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство — ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компроментацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця: «Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони по­клоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній».
Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.
Чи була така перспектива реальною? Думаю, наведені вище факти дають підстави для ствердної відповіді.

Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, що мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом і традиціями для русичів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла пере­могти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’ян­ського населення (боснійців та помаків на Балканах).

Розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився в орбіті візантійського геополітичного впливу. Але ж не виключалася мож­ливість виникнення іншого центру Русі. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва виступали Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі. У результаті цього у Поволжі сформувалася слов’янська імперія, котра заступила б Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася в зоні мусульманського геополітичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя.

Зі втратою «острова русів», як потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира знову спостерігаємо спроби руської верхівки звер­нутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця О.Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Констан­тинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство» (Пріцак О. Походження Русі. – К, 1997. – Т.1 – С.30-31). Волзька Булгарія так і не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою.


Саманіди – династія мусульманських правителів у Середній Азії. Існувала з 819 по 999 роки. Засновником династії був Саман-худат, що походив з Північного Афганістану. Саманідам вдалося створити сильну державу з центром у Бухарі. У першій половині Х ст. вона переживала економічне та культурне піднесення.

Дирхем (чи дирхам) – старовинна арабська срібна монета, яку карбували з 695 р. Дирхеми мали велике поширення на Русі. Давньоруські князі навіт використовували їх при чеканці своїх грошей.

Хіджра (араб. – переселення) – переїзд Мухаммеда із Мекки в Медіну в 622 р. У честь цієї події рік Хіджри був проголошений початком мусульманського літочислення.

Волзька Булгарія – держава, що існувала в Середньому Поволжі в 10-14 ст. Вигідне географічне положення сприяло розвитку в ній торгівлі й ремесел. Належала до найбільш розвинених держав Сходу Європи. Підтримувала тісні економічні зв’язки з мусульманським світом, зокрема, Середньою Азією.

Булгари – тюркські племена, які жили в степах Приазов’я та Воляко-Донського межиріччя. У Х ст. після розпаду Хозарського каганату створили свою державу.