Діти Сім'я

7 гріхів, які ми чинимо через любов до дитини

Ми навіть не задумуємося, яку шкоду завдаємо дитині своєю надмірною опікою. Ніколи так не робіть! Ось чому…

Гріх перший: надмірна опіка

Якими можуть бути наслідки надлишку батьківського піклування та уваги до дітей?

Люди, які в житті зіштовхувалися з труднощами, часто вирішують, що їхні діти матимуть життя, усипане трояндами. Вони прагнуть усунути всі труднощі та проблеми з дороги своїх чад. Ті, хто виріс у бідних сім’ях, де треба було займатися братами та сестрами, прибирати та готувати, працювати на канікулах, щоби дозволити собі поїхати на кілька днів з друзями на природу, коли стають дорослими, пам’ятають про ці жeртви та хочуть, щоб їхні діти жили краще.

Але чому б і ні? Запитаймо себе, чому нас це навчило? Може виявитися, що ми навчилися цінувати гроші, або вперше відчули гордість за себе, тому що самі чогось досягли. Чи насправді ми хочемо позбавити цього своїх дітей? Життя ставить перед нами виклики – приймаючи їх, ми перевіряємо, чого насправді варті. Ми перевіряємо, хто ми, які наші сильні сторони, а чого не можемо і над чим треба працювати. Надмірна опіка позбавляє дітей ініціативи та мотивації. Бо чому маю щось робити, якщо і так отримаю від батьків все, що забажаю? Це як котитися з гірки.

Гріх другий: захист від помилок

Кожен із нас має на своєму рахунку принаймні кілька таких помилок, від яких хотів би вберегти свою дитину. Так, часто ми щось забороняємо через страх, що дитина переживе поразку. На жаль, це хибний шлях. Добра порада «вчитися на помилках інших», часто є тільки мрією. Насправді, ми не можемо цього зробити, або можемо лише частково. Бо, як я можу зрозуміти всю природу чиєїсь помилки: контекст, обставини, мотивацію, а потім глибоко це пережити і перенести на своє життя? Це дійсно важко. Не неможливо, але важко. Тим паче, для дитини. Так що ж, як бути, щоби наші діти робили якнайменше помилок?

Є два шляхи. Перший – це дозволити зробити помилку. Другий – розмовляти про наслідки. Дозволити зробити помилку – означає вибрати момент, коли помилка не буде дитині дорого коштувати і дозволити їй цю помилку зробити. Якщо ніколи не дозволяти дитині впасти з поні, то коли вона сяде верхи на великого коня, падіння буде дуже болючим. Тобто, нехай ваша дитина робить помилки в безпечному середовищі, перш ніж почне їх робити там, де не буде достатньої підтримки, де вона змушена буде покладатися тільки на себе. А тоді поговоримо про наслідки помилки, про те, що сталося, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому. Таким чином ми допоможемо дитині опанувати поразку, пропрацювати її та зробити висновки.

Якщо не хочете, щоби ваша дитина вживала нaркoтики, дайте їй подивитися фільм про те, що нaркотики роблять з людиною, і поведіть діалог. Важливо розмовляти, а не моралізувати. Послухайте, що думає дитина, що відчуває. Запитайте: «Що станеться, якщо…?», «А як можна зробити інакше?», «Що в цій ситуації є доброго?» Кожне питання відкриває перспективу і будує порозуміння.

Гріх третій: вивищення над іншими

Як тільки батьки зрозуміють, що хвалити дитину важливо, то хвалять без зупину. Але дитину треба не тільки хвалити, а й цінувати. «Хвалити» асоціюється з дресурою, тобто, коли хвалять за хорошу, бажану поведінку. Як собака, яка отримує кістку в якості нагороди за виконаний трюк. В той час, як цінування, є знаком визнання досягнень. Дитина отримала в школі хорошу оцінку, треба казати, що пишаєтеся нею, що бачили, скільки вона працювала, і захоплюєтеся її завзятістю.

Але можна було б сказати: «Чудово! Ну, то повертайся на урок!» – і це вже поверхова, стандартна відповідь, а не справжній інтерес до успіху, тому що ми не присвячуємо свого часу, щоб оцінити перемогу дитини. Чимось іншим є перебільшення похвали. Коли підносимо дитину понад небеса, засипаємо компліментами та надмірно хвалимо її перед іншими: «Катруся така здібна, найрозумніша дитина в школі, отримує тільки найвищі оцінки!» І що доброго ми тоді робимо? По-перше, ми будуємо нереальний образ дитини, бо ніхто не може бути в усьому і завжди найкращим. Таким чином ми виховуємо нарциса. Але ще гірший наслідок — це те, що коли дитина чує про себе такі найвищого ступеня похвали, вона не розуміє, що може зробити помилку, що може впасти. Адже, підведе батьків. Таким чином, формує в собі жaхливий страх невдачі та тиск досягнень, щоби порадувати батьків. В усьому, і в похвалі також, потрібно мати міру.

Гріх четвертий: приховування

Приховування – це страх бути справжнім. Наприклад, приховувати від дитини гроші. У себе вдома я завжди знала, де лежать гроші. Батьки іноді перераховував їх при мені. Для мене це не було табу. Завдяки цьому у мене ніколи не було спокуси вкрасти гроші. Як було потрібно, запитувала батьків, чи можу взяти. Якщо в наших сім’ях не буде заборонених тем, то кожну ситуацію можливо буде щиро пропрацювали. Як, наприклад, з пошуками захованих перед Різдвом подарунків.

Інший тип приховування – казати дитині, що все добре, коли це не так. Дитина спостерігає і бачить, наприклад, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує й отримує відповідь, що все в порядку, то ще більше переживає, тому що підсвідомо знає, що якщо їй не хочуть відповісти, це означає, що справа серйозна. Крім того, почувається знехтуваною та покинутою. Я не розумію, чому, наприклад, не можна сказати дитині, що у нас фінансові проблеми, і ми повинні затягнути паски? Сідаємо за стіл і кожен говорить, від чого він може відмовитися і на чому будемо тепер заощаджувати. Також можна розмовляти з дитиною про хворобу або cмepть. Чому вона не повинна знати, що бабуся погано себе почуває, що вона хвoра, і що ми хочемо відвідати її та додати їй сили? Це ми, дорослі, боїмося хвороби та смeрті й передаємо ці страхи дітям. Ми захищаємо їх, приховуючи правду про життя: що люди хворіють і вмирають, іноді занадто швидко.

Гріх п’ятий: заперечення емоцій

«Не плач. Мама поцілує і перестане боліти», – можна часто побачити таку реакцію батьків, коли дитина розбила коліно. На перший погляд – це тепла, красива сцена, коли дитина переживає біль в обіймах мами чи тата. Але чи насправді переживає? Отож, ні, тому що ми не дозволяємо їй пережити біль, лише маскуємо та заперечуємо його існування.

Таким чином, ми кажемо, що її емоції помилкові, що біль не існує. А цей біль насправді реальний, і дитина не бреше, а так відчуває. Найкраще було би, визнати правоту дитини та сказати, що нам дуже шкода, сказати, що не знаємо, як швидко, але біль пройде – бо так зазвичай буває. Найгірше: «Не скигли, це ж зовсім не боляче!», – бо крім заперечення емоцій, додатково принижуємо дитину. Правильна реакція на біль іншої людини це співпереживання, а не добрі поради, заперечення або висміювання.

Гріх шостий: самопожертва

Не знаю, звідки у батьків такий великий порив принести себе в жеpтвy заради добра дитини. Нам здається, що якщо ми знехтуємо нашими потребами й одночасно відповімо на всі потреби дитини – вона буде щаслива. Ніщо не може бути далі від істини. Можна занедбати себе і коштом своїх власних потреб задовольнити потреби інших людей, але кінець кінцем, ці кілька місяців або років занедбання дадуть про себе знати.

Відомий польський терапевт Войцех Ейхельбергер у своїй книжці «Як виростити щасливих дітей» так відповідає на це: «Для того, щоб виростити щасливих дітей, потрібно самому бути щасливим». Я вбачаю в цьому велику простоту і, одночасно, мудрість. Той, хто в житті буде нехтувати собою, відмовляти собі в щасті, самореалізації, гідності – не спроможний одночасно передати ті ж цінності дитині. Не спроможний, тому що діти є прекрасними спостерігачами, і вони бачать, що слова батьків не узгоджуються з їхньою поведінкою. Отримувати радість від життя, бачити добро, тішитися успіхами – все це потрібно показати дитині, а не просто сказати.

Гріх сьомий: планування майбутнього дитини

Батьки часто говорять, що підштовхують дітей до чогось, чи в якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити правильний вибір. Це має бути виявленням їхньої турботи про дитину. Часто, однак, це прояв страху, потреби контролю, а також вигода для батьків. Моя дитина буде лікарем, адвокатом, архітектором… Батьки мріють про світле майбутнє свого чада, що воно буде успішним, знайде ідеального партнера та народить їм онуків. Але при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби дитини, вважаючи, що ми краще знаємо, тому що знаємо життя. Чому планування майбутнього дитини може бути ознакою страху або потребою контролю? Адже, ми не знаємо, що принесе майбутнє, тому хочемо його трохи приручити. Саме тому ми будуємо плани й очікуємо, що дитина в них впишеться. Проте, ми повинні знати, що це будуть наші плани, а не нашої дитини. Що це буде не її вибір, а наш. І що таким чином ми відповідаємо не на її потреби, а на свої.

Джерело

Дата публікації: 27.12.2019 img Поділитися