Життєві історії Сім'я

“А де тато?”

Хіба можна бути щасливим коли ти покинув своє дитя,”відхрещуєшся” символічними аліментами?З дітьми не “розводяться”!

Маю гріх:ніколи не можу приязно ставитись до “чоловіків”,що після розлучення покинули своїх дітей…А вдавати не вмію.Та й з пастирської практики Вам скажу як такі приходять на сповідь,чи розмову,то вони нещасні і жалюгідні,бо ніколи не матимуть спокою у душі.Гіркі сльози дітей яких вони зреклися,ніколи не зроблять їх життя солодким.А хіба можна бути щасливим коли ти покинув своє дитя,”відхрещуєшся” символічними аліментами?З дітьми не “розводяться”!

Особисте. Щоночі ти спиш з чужою жінкою. 
Сьома ранку. Ще темно. Дуже холодно і сиро. Чалапаю багнюкою. Каша з бруду розповзається під ногами, відразу стає незатишно, а у ногах мокро. Зітхаю і котяться сльози.
Ще 15 хвилин намагаюся відкрити важкий навісний замок. Не піддається. Хухаю на руки й на нього, прошу: “Ну відкрийся, бо запізнимося до школи”. Вдома на мене чекає доня. До школи доводиться доїжджати, тож дуже рада, що взяла в кредит машину. Виплачую його вже вісім років, залишилося ще трохи – півроку.

Сідаю у машину. Зараз малу до школи, потім – на роботу. Все зробити швидко, бо о п’ятій її треба забрати з
танців та завезти на музику. Вона в мене розумничка. Талановита: і танцює, і співає, і на піаніно грає, і вчиться непогано. Ой, забула, сьогодні ж ще батьківські збори! І одночасно виступ у музичній школі. Треба мене клонувати, тоді зможу бути одночасно в двох місцях.

Так сталося, що я виконую дві соціальні ролі – мами і тата. Зараз, у гаражі, із замерзлим замком і машиною, я – татко. На роботі я також татко, бо заробляю на сім’ю. І коли допомагаю малій з математикою, я також татко. А коли вчимо вірші – я мама. Коли розбираємо ноти чергової п’єси – я мама. Коли пораюсь на кухні, перу, прасую, купую продукти та речі – я мама.

Краще б ти був у AТО…
Я – самотня мама. Таких чимало. А що, спитаєте, з нашим татком? Все добре. Він живий-здоровий. Він не в AТО, не в тривалому відрядженні, не на заробітках. Він просто сховався під спідницею іншої жінки. Залишив нас – пiдло, тишком-нишком, без пояснень. Краще б ти був у AТО… Я хоча б поважала тебе. А донька пишалася б таким татом. Але ти – не герой.

Пам’ятаєш, як ми мріяли про цю дитину? Пам’ятаєш, скільки нам довелося пережити, щоб з’явилося це маленьке сонечко? Ти був зі мною на пoлoгах, ти бачив, як стpaждає жінка, щоб подарувати тобі дитину. Ти тримав цей теплий клубочок на гpyдях, а під час нашої першої прогулянки – пам’ятаєш – вона вміщалася на твоїй одній руці? Пам’ятаєш, як вона вчилася ходити, як сказала своє перше слово? Жвава, швидка, з великими допитливими оченятами, вона обвивала твою шию та цілувала тебе в ніс. А для мене, дружини й
матері, не було більшого щастя, ніж спостерігати за цим.

Як так сталося, що хтось інший став важливішим за нашу родину, за рідну дитину, яка продовжила тебе? Невже ти не розумів, що стати батьком – означає бути ним завжди, до гpoбової дошки? Хто ж ще має вести своє дитя за руку по цьому життю, піднімати, коли падає, радіти успіхам, заспокоювати в невдачах? А для
дівчинки батько взагалі є найважливішою фігурою– від цього залежить її жіночність, її кохання, її майбутня сім’я.

Ти зрадив не лише нас. Ти зрадив себе. Бо половина твоїх генів– у твоїй дитині. І залишивши її, ти просто відрізав цю половину. Коли ти кидав нас, невже ти не розумів, що прирікаєш дитину бути неповноцінною? Як би я не старалася, я не заміню тата, а тому ця дівчинка вже недолюблена тобою, а половина її маленького сердечка порожня і в ньому може поселитися все, що завгодно – образа, злість, стpaх. Про це все треба було думати, коли ти казав, що хочеш дитину.

Ловити мух чи гріти пташенят?

Знаєш, кажуть: чоловік поводиться з дружиною так, як хотів би, щоб поводилися з його донькою. За що ж ти нас так не любиш? Невже ти б хотів, щоб із твоєю донечкою хтось повівся так, як ти зі мною – зрадив, кинув із дитиною, обманював, ображав? Та й самотня матір ніколи не буде щасливою. А дитина повинна мати щасливих батьків. Тоді вона також ростиме щасливою. Пам’ятаєш, я часто цитувала тобі: “Сім’я – це царство чоловіка, мир матері та рай дитини”. Усе це ти забрав у нас.

Недарма в кожної істоти має бути двоє батьків – мама й тато. Це мудрість природи. Бо коли пташка висиджує пташенят, “татко” в цей час ловить мух та годує свою “дружину”, інакше загине вся сім’я. А ти в цей час полетів у інше гніздо. Ти навіть не подумав, як я зможу одночасно ловити мух та гріти
пташенят. Ти вбuв свою родину. Це, певно, найбільший грiх у природі. Як ти міг? Як ти зміг?

Вже п’ять років, як все це сталося. Вже три роки, як ми розлучені. А я ніяк не можу віднайти спокій. Я не можу простити тобі цього. Своє розірване серце і сльози своєї доні, яка маленькою бігала кімнатами зі словами “А де тато?”. А тато в цей час переховувався в іншої. Ти, боягуз, навіть не зміг чесно піти – все розповідав якісь казочки про роботу.

Зараз дитині 9 років. Вона вже дорослішає, все розуміє. Вона вже не телефонує тобі з риторичним запитанням “Татку, коли ти прийдеш?”, бо, пообіцявши, ти зазвичай обманював її. Але ти не
бачиш її очей, коли тебе нема на її виступі, на її дні народження, на катку чи в кіно – очі розчарованої жінки. Навіщо ти приготував їй таку долю? Вона перед тобою ні в чому не винна. Втім, як і я.

Ти ж бачив, що сталося з твоєю матір’ю, яку покинув твій тато. Певно, це генетично. Ти бачив, як вона стpaждала все життя, ти знаєш, чому вона захвoріла й так рано пoмeрла. А тепер ти повторив цей ганебний чоловічий вчинок зі мною. Шлях справжнього чоловіка зовсім інший. Дівчата, коли одружуєтеся, беріть до
уваги, яким є тато вашого обранця. Я колись не взяла. Я думала, що ти не такий.

Забути можу. Простити – ні

Я знаю, щодня ти проїжджаєш повз наш будинок – за іронією долі, так пролягає твій шлях до іншої жінки. І в тебе навіть не болить серце, що в цей час робить твоя доня – ти не кладеш її спати, не читаєш казочок на ніч, не бавиш ввечері, не возиш на танці, не тримаєш за руку в стоматолога. Як, чим і для чого ти взагалі тоді живеш??? Ти просто жaлюгiдний.

Щоночі ти спuш із чужою жінкою, обіймаєш її, як колись обіймав мене. А я сплю сама. Сама-самісінька. Вже багато років. І кожен раз, прокидаючись, хочу, щоб все це – зрада, обман, самотність – було лише сном. Поганим, жaхливим. Але, на жаль, це реальність.

Ти прекрасно знаєш, що я сама, одноосібно, тягну свої і твої батьківські обов’язки. Ти прекрасно знаєш, як важко жінці відчиняти цей гараж. Знаєш, що я щодня завожу і забираю дитину зі школи, воджу на заняття, у музеї, на майстер-класи, у кіно – й при тому працюю. Я все тягну сама. Одна. Втомилася. Вже мовчу, що за три роки ти жодного разу не сплатив аліментів. Не мені – своїй кpoвинці. Аж 500 гривень на місяць (тобто 100 гривень на тиждень). Тебе не цікавить, що їла твоя дитина, чи не голодна вона. За останні
місяці ти не приніс їй навіть яблука. Як ти живеш, як ти спокійно дихаєш?

Хочу забути тебе. Вмовляю свій мозок та серце, щоб вони “зробили вигляд”, що тебе взагалі ніколи не було в моєму житті. Це найкращий вихід, бо жити й знати, що колись були “ми”, але ти “нас” вбuв, невимовно важко. Та чомусь не виходить.

Хочу викинути тебе з серця та думок, але ти з’являєшся в усмішці доньки, в її міміці, в проявах емоцій…

Вечір. Темно і холодно. Я знову в гаражі. Я знову татко. Мала вже вдома, все встигли. Думаю, де взяти 500 гривень після батьківських зборів. Думаю, де взяти ще тисячу на стоматолога. І ще тисячу, щоб сплатити кредит на машину. А ще треба зайти в магазин за продуктами – щоб у школу якусь канапку і яблуко дати.
А ще скоро день народження доньки… Певно, не світять мені нові мешти. Доведеться ще цю зиму ходити в цих – латаних-перелатаних. У темноті та холоді заклеюю скочтем щілини гаража, бо все тече. Руки ниють. І серце також.

Я наpоджувала дитину в родині, а не для того, щоб виховувати її самій! Важко. Руки опускаються. Сили вичерпуються. Ніби стрижень всередині зламався.

Кажуть, треба прощати. А я не можу. Я не можу тебе простити!