Соня роздивлялася в салоні весільну сукню. Зупинилася на платті з відкритими плечима, голою спиною та з мереживом. Раптом їй надійшло смс від нареченого. Зміст такий: “Прощавай. Уже не потрібно”.
Думала, що жартує. Зателефонувала.
Він довго бурмотів про згасле вогнище і вкрите попелом вугілля, але з’ясувалося, що тут згасло, тому що розгорілося у іншому місці. Коротше кажучи, речі свої забрав, сказав: “Пробач і забудь”. І телефон вимкнув, гад. Майже за Салтиковим-Щедріним: попустував – і розтанув.
Увесь салон слухав мильну оперу, нагостривши вуха. Якась неприємна наречена з розряду “останній шанс”, що прийшла з купою квокчучих родичок, глянула поблажливо і сказала:
– Раз вам ця сукня ні до чого, ось ця – з голою спиною, плечима і мереживом, то я її забираю!
– Ще чого! – сказала Соня. – Вам до неї ще худнути. Беру без примірки. І не запаковуйте, відразу одягну.
І одягла, і пішла, виблискуючи голою спиною і плечима й підмітаючи тротуари пишною мереживною спідницею. І стала причиною кількох невеликих ДТП.
А потім Сергій пояснював друзям, чому так швидко одружився: “Чого, мовляв, тягнути?! Сукня ж у нареченої вже була…”.
Наталія Волністая
