Надворі було холодно і вітряно. Ворони кружляли на тлі сірого каламутного неба. Плямою на цій сумній картині вирізнялася мініатюрна дівчина. Вона сиділа на лавці, заховавши руки у кишені. З-під пальта стирчали худі ноги. Дівчині було років вісімнадцять. Вона сиділа на цьому місці вже давно, раз у раз поглядаючи на годинник і озираючись довкола.

Нарешті в кінці алеї з’явився силует людини. Дівчина схопилася зі своєї лавки, хоча людина була ще далеко. Вона так і стояла, кутаючись у своє пальто, поки силует людини наближався. Нарешті крізь сіру пелену дощу стало видно, що це жінка. Вона дивилася на жінку, не відводячи погляд, так напружено, немов готувалася до стрибка.

– Здрастуйте, ви Ірина? – вимовила жінка, наблизившись.Дівчина в червоному пальті лише кивнула.
– Ну що ж, присядемо? – запитала жінка привітно і перша сіла на лавку, змахнувши з неї рукавичкою крапельки вологи. Їй було близько сорока, чорне волосся вибивалося з-під кокетливого капелюшка, сіре пальто окреслювало струнку фігуру, великі темні очі дивилися впевнено, спокійно і доброзичливо.
– А ви… ви Анастасія?
– Так. Присядьте ж, сьогодні дуже холодно. Напевно, нам краще поговорити швидше. Що ви хотіли мені розповісти?

Ірина дивилася на неї зі страхом. Здавалося, їй хотілося втекти звідси або вона не вірила до кінця в реальність того, що відбувається.
– Я хочу з вами поговорити про вашого чоловіка.
Анастасія нічого не відповіла. Вона не змінила свого доброзичливого, спокійного виразу, тільки брову підвела від здивування.
– Ми кохаємо один одного, – випалила Ірина, щосили стискаючи свої ручки. Вона заплющила очі і втягнула голову в плечі, немов чекаючи удару. Але нічого не сталося. Коли вона розплющила очі, то побачила той самий спокійний і навіть співчутливий погляд. Це її підбадьорило, і вона заговорила більш впевнено. – Так, ми кохаємо одне одного! Вже давно…
– Пробачте, Ірино, – вимовила Анастасія. – Як давно ви… кохаєте мого чоловіка?
– Ми… Ми обоє кохаємо одне одного! Вже півроку. Він живе з вами тільки за звичкою, а кохає мене, давно…
– Півроку, – вставила Анастасія, дивлячись на свою співрозмовницю з якимось дивним виразом обличчя.
– Ви… Ви повинні відпустити його. Я знаю, що він м’який і добрий, він не може вам сказати сам про те, що покохав іншу.
– І тому ви, Ірино, вирішили розповісти мені про це.
– Так. Так, я вирішила, тому що так більше не може тривати. Ми були разом минулими вихідними, ми… Ви навіть у ліжку більше йому не подобаєтеся…
– Здається, у минулі вихідні Діма був удома.
– Він виходив.
– Можливо.

Дитяче личко розгорілося, плечі розправилися.
– Ви… ви стара, Насте! Або як мені вас називати, напевно, на ім’я й по батькові, зважаючи на ваш вік? – І вона посміхнулася переможно, немов викинула головний козир.

Анастасія теж усміхнулася.
– Взагалі-то мене зазвичай називають саме на ім’я та по батькові, Ірино. І вік тут ні до чого. Так що ви теж можете називати мене Анастасія Володимирівна.
– Ви вже давно обдурена дружина, як ви не розумієте? Навіщо ви продовжуєте з ним жити? Це так принизливо! Хіба не краще відпустити його, щоб він був щасливий? Я розумію, що ви чіпляєтеся за нього, тому що у вашому віці…
– Ви вже про це мені пояснили, Ірино.
– Не смійте з мене сміятися! – скрикнула дівчина.
– Що ви, Ірино, що ви, – вимовила Анастасія заспокійливо. – Я навіть не думала цього робити.
– Ви думаєте, через те, що ви жили з ним сімнадцять років, він завжди буде з вами? Зрозумійте, він вас більше не кохає!
– Ірино, як у вас із навчанням? – раптом запитала Анастасія.
– Яке вам до цього діло?

Анастасія одну за одною одягнула рукавички, перекинула через плече ремінець сумочки і підвелася. Вона дивилася на дівчину з дивним виразом жалості.
– Ірино, професори, у тому числі мій чоловік, існують не тільки для того, щоб у них закохуватися. Подумайте про це. Якщо ви це зрозумієте, то вас, можливо, теж коли-небудь будуть називати на ім’я та по батькові, а не Ірою. – Анастасія повернулася і пішла назад алеєю, виструнчена, спокійна, впевненою чіткої ходою. Вона насилу знайшла час, щоб зустрітися з незнайомою дівчиною, яка закидала її листами і замучила дзвінками, і тепер гірко шкодувала про втрачений час.

…Увечері з машини вона зателефонувала чоловікові.
– Любий, я їду. Буду хвилин через десять. Цілую.

В’їжджаючи у двір, вона відразу помітила високу широкоплечу фігуру чоловіка, який зустрічав її біля під’їзду. Це була традиція, і вона порушувалася тільки тоді, коли Діма був у відрядженні. Тоді він змушував Настю телефонувати йому і розмовляти з ним весь час, поки вона йшла від машини до квартири. Так він контролював її безпеку.
Увечері Настя принесла чоловікові в кабінет чай, поставила тацю, присіла на краєчок столу.
– Діма, я стара?
– Що? – запитав, дивлячись у монітор.
– Усі ці штучки… Листи, сердечка… Це твоя студентка, Ірина… Не знаю прізвища. У такому яскравому червоному пальті.
– Звідки ти знаєш?
– Я зустрічалася з нею сьогодні, вона дуже наполягала.
– Боже, чому ти мені не сказала?
– Ти пишеш дисертацію, я не хотіла тебе турбувати. Добраніч, любий.

Анастасія нахилилася, поцілувала чоловіка в абсолютно сиву скроню.
– Насте-Насте, ну як тобі не соромно? – промовив докірливо чоловік і обійняв дружину. – Ходімо й справді спати. То тепер кінець історії?
– Не думаю, вона сильно закохана.
– Боже ти мій… І що робити?
– Потерпимо, що поробиш, з часом їй набридне.

…Ірина пила джин-тонік, дивилася у вікно й усміхалася. Зрештою, головне – розлучити Дмитра Вікторовича з дружиною, і тоді все те, що вона сьогодні розповіла цій незворушній жінці, скоро стане реальністю. Від цих солодких думок вона довго не могла заснути.

Ірина у своїй маленькій, обклеєній плакатами кімнаті і Анастасія Володимирівна одночасно вимкнули нічники. Ірина засинала у солодких мріях і впевненості у своїй перемозі. Анастасія, засинаючи, шкодувала Ірину, а професор відчував тільки звичне спокійне щастя, обіймаючи дружину і вже забувши всю цю безглузду історію.