До світанку 24 лютого операційна сестра маріупольського “Перинатального центру” Ірина Янько, як і багато хто, не вірила у початок повномасштабної війни. Але зранку її розбудили вибухи. Вона швидко зібралася і поїхала до лікарні.

Дорогою Ірина відчувала страх, але переважала впевненість, що Маріуполь зможе захистити себе, тому вирішила залишатися у місті. Протягом трьох тижнів медсестра разом з чоловіком робили все, аби допомогти місцевим вистояти. Вона розповіла для Свої про лікарів, які оперували без електрики, волонтерів, які привозили їм воду з річки, і постраждалих, яких після кожного обстрілу несли на руках до лікарні.

Усвідомлення трагедії

Я довго усвідомлювала, що в моє місто та мою країну прийшла війна. Перші осмислення припали на перші обстріли. 25 лютого я залишилася на добове чергування в Перинатальному центрі. Того ж дня ввечері в інші лікарні ми евакуювали вагітних жінок, 26-го — новонароджених. А з наступного дня співробітники вже не заходили у будівлю.

Працівників нікуди не розподіляли. Старша сестра повідомила, щоби ми не виходили на роботу. Майбутній план дій повинні були озвучити пізніше, але в місті пропав зв’язок.

Чоловік працював в міській лікарні №1. Він йшов на чергування, і я пішла разом із ним. Не могла бути осторонь у такий важкий час.

Роботи на той момент уже було багато. Допомагала в усьому: і мила підлогу, і готувала їжу на багатті, і виконували свої безпосередні обов’язки медичної сестри.

Багато співробітників просто не виходили на роботу. За шістнадцять днів, які ми з чоловіком провели в лікарні, були лише дві операційні сестри.

У лікарні майже не було запасів води та їжі. Тому лікар-нефролог Олександр Жук підключив зв’язки, і нам почали привозити технічну воду. Спочатку — зі зруйнованого басейну, потім — з річки. Згодом підприємці привезли продукти. В нашому корпусі було близько п’ятисот людей. Серед них — мирні жителі, переселенці із Сартани, Талаковки, родини працівників.

Лікарня розташована в Кальміуському районі неподалік заводу Ілліча. Тож обстріли там були дуже частими. Летіли і авіабомби, і “Гради”. Те, що не долітало до заводу, прилітало у лікарню та сусідні будинки.

Рятували під постійними обстрілами

Спочатку, коли до нас привозили постраждалих, яких треба оперувати, ми вмикали генератори. Заправляли їх соляркою. Йшли в операційну і боролися за життя.

Я дуже нервувала, адже майже все було нестерильне. Не було ані електроенергії, ані води. Ми обробляли матеріал, але зробити це якісно та за всіма стандартами неможливо було. На той момент навіть згадували Другу світову війну.

Оперували в операційних. Але 7 березня снаряд влучив у дах, внаслідок чого провалилися стелі, повилітало скло. Одна з операційних стала непридатною для роботи.

У нас залишилися травматологічна операційна та невеличка для лапароскопічних операцій. За крайньою потребою відкривали урологічну операційну. Для проведення маніпуляцій під час війни вона не годиться, адже по всьому периметру там вікна. Це дуже небезпечно і для медиків, і для пацієнтів.

7 березня снаряд потрапив в кришу, внаслідок чого провалилися стелі, повилітало скло

Поранених привозили після кожного обстрілу. Їх доставляли поліцейські, працівники швидкої та мирні жителі на власних авто або ж несли на руках. Серед пацієнтів були діти, дорослі, літні люди. Переломи, опіки, відірвані кінцівки, травми голови, ушкодження очей. Багатьох ранило уламками. І, на превеликий жаль, більшість травм були несумісними з життям. Ми робили все можливе, аби врятувати людей, але багато вмирали.

Спочатку тіла тих, кого не вдалося врятувати, складали в морзі. Але коли там зібралося більше 50 людей, стали виносити у розбиту міною лабораторію. Рятувало, що на вулиці була мінусова температура.

Зазвичай ранило людей на вулиці. Місто було повністю відрізано від комунікацій, тому містянам доводилося готувати їжу на багатті біля будинків. Прильоти були у житлові квартали, у двори. Снаряди розривалися, уламки летіли на мирних жителів. В середньому, щодня поступали понад 50 маріупольців. І це без урахування тих, кому ми просто обробляли та перев’язували невеличкі порізи чи опіки.

Ті, хто приходив у лікарню, потім залишалися. Їм не було куди йти. Вони жили в темних коридорах, адже знаходитися в палатах біля скла було дуже небезпечно. Спасибі сестрі-хазяйці, яка видавала всім матраци та ковдри.

“Повернемось в український Маріуполь”

Не евакуювалися з міста, бо були впевнені, що Маріуполь залишиться українським містом, а ворог не посміє знищити інфраструктуру. Думали, будемо працювати, а потім, якщо що, то виїдемо.

У лікарні ми пробули до останнього. Коли закінчилася солярка, перестали оперувати. І лише 16 березня, зібравши волю в кулак, поїхали з міста. Ми вибиралися на трьох машинах, згодом приєдналися ще дві. З нами їхали колеги — лікарі та інтерни.

Попри відсутність солярки, два хірурги все-таки залишилися в лікарні — Ігор та Влад Саєнко. Також не виїхав Олександр Жук. Він займається діалізом, і всі пацієнти переселилися у відділення до нього.

Днями він вийшов на зв’язок і повідомив, що в Маріуполі підірвані всі мости, тож Кальміуський район повністю відрізаний від міста

В тому ж районі залишився і наш будинок. Чи вцілив він — не знаю. Снаряди прилітали в сусідні домівки та школу. Там не було військових. Російська армія нещадно руйнувала інфраструктуру міста та знищувала мирне населення.

Зараз ми з чоловіком та колегами в Кіровоградській області. Зупинилися у батьків одного з лікарів, з яким виїжджали. Зараз ми шукаємо роботу. Розуміємо, що треба жити далі. Але щиро віримо, що обов’язково повернемося в Маріуполь, відбудуємо і почнемо нове життя. Головне, щоб вистояли і там майорів синьо-жовтий прапор.

Авторка – Катерина Калюжна

Фото – Євгеній Малолєтка