За раціонального землеробства Україна здатна не просто пережити будь-яку світову продовольчу кризу, а й прогодувати від 300 до 800 (при максимальній оптимізації) мільйонів людей – мало не десяту частину населення планети. Цифри взяті не зі стелі, з цього приводу є ґрунтовні дослідження. І ці цифри вражають мене усе життя.

За гумус, здертий з українських чорноземів, умовна Саудівська Аравія готова платити шалені гроші, бо це без перебільшення – скарб. Так , ”нафтовики” так і роблять. Це тільки ми звикли, що куди не плюнь, всюди – зелено. Де не кинь – виросте. Бо до доброго легко звикаєш і не завжди цінуєш.

А нема більше так, ніде нема.

За таких обставин моторошною правдою і страшною іронією над усім народом є факт, що на цій землі узагалі можливий голод і мільйони жертв голодоморів.

Більш-менш розумній людині ніколи б в голову не прийшло повірити у те, що це можливо. Хіба що йдеться про геноцид. Довгий час совок втюхував це звірство українцям в голови як результат негоди і поганого врожаю – настільки страшно і цинічно, до огиди і нудоти… Хто це міг проковтнути – як це взагалі можливо.

Усі ці моторошні історії про те, як люди їли один одного, для мене малої були чимось майже міфічним, бо дитячий мозок не міг повірити, що це може бути правдою. Зрештою, як і на початку цієї війни у 21 столітті. Але людина – такий чорт, який здатний на немислимі звірства.

І правда така, що рано чи пізно мозок таки усвідомлює і вірить. Як і у те, що дай нам спокій панувати на своїй землі самостійно і розсудливо – ми б ніколи не знали біди, не кажучи вже про голод.

Заздрісні, ледачі, жорстокі, жадібні й невиправдано ”горді” – злодії та вбивці.

Якщо вірити східній філософії, то зло тренує людину, воно змушує душу боротися за справедливість, рости й розвиватися. Зрештою, навіть Рама казав Арджуні, що ”найбільшим гріхом є малодухість”. Малодухість, страх і безвольність обмежують людину, здатну на вільний вибір. Супроти цього існують чесноти, які дозволяють здолати злі тренажери, перемогти темряву і здобути свободу. Це вони визначають справді вільну людину. І націю.

Земля – наш скарб. Воля – наш оберіг. Мова, честь і гідність – інструменти.

Сьогодні, як ніколи ясно, ми знаємо, ким було закатовано десятки мільйонів наших предків голодом та репресіями впродовж століть.

Здавалося б, яка війна й голод в епоху розвитку цивілізації, росту освіченості й свідомості. А воно он як: тижнями й місяцями сидів багато хто з українців без їжі й води, тепер без світла й тепла. Скількох ці покидьки замордували у 2022… І знову спалені поля, чорні колоски.

Мій син, як і я малою, приходитиме на братські могили уже моїх ровесників, щоб почути історію. Пишу і мороз по шкірі.

Допоки це зло існуватиме, історія України ходитиме по колу.

А я не хочу… Не хочу.

Мені хочеться кричати, довбати наскельні малюнки, щоб про це ніколи не забували. Щоб ніхто і ніколи не забував кривду, заподіяну йому. Щоб не дозволив повторити це з собою, з нашими дітьми.

Так, їх багато і всього у них – до чорта, окрім чеснот. Але у нас більше. За нами – правда, мотивація, сучасна зброя і підтримка світу. Ми, як ніколи, близько до перемоги. Тепер, нарешті, є не те, щоб відчутний шанс, а цілком неспростовна віра у те, що ми неодмінно здолаємо це поріддя пекла. Кажу загалом про цю велику помийку по сусідству, бо зло – неодноосібне. За спиною слабого на голову нелюда – півтори сотні мільйонів малодухих, тупих і заздрісних. Які не вміють дружити взагалі ні з ким, бо основою дружби є щира радість за іншого. А та мерз**а, як істинний ворог, поводиться дуже природно – їм властиво лише заздрити, красти і вбивати.

Я безмежно хочу, щоб ця війна була останньою на моїй землі. Щоб усі стали націоналістами у своїх переконаннях і вчинках. Щоб життєвий чин кожного українця був окреслений правдою і честю. Щоб ми завжди були готові по-справжньому захищати рідне. Щоб історія не ходила по колу. Щоб після нашої перемоги тут ніколи більше не було голоду і війни.

Я просто хочу, щоб ця багата земля родила хліб, дітей і любов.